Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.

— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?

Галя кивнула на сумку після багаття.

Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.

Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.

Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.

— Треба йти, — сказала вона.

На обличчях полонених читалася втома.

— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.

У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.

— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!

Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.

— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.

— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!

Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.

— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!

Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.

37

До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.

Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.