Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— То що ти пропонуєш тоді з цим робити? — я кивнув на скриньку та записки, що лежали поруч.

— Не знаю, — сказав він і зітхнув.

— Давайте чай пити, — Гуля вирішила відірвати нас від неприємної розмови, і їй це вдалося.

Ми сиділи й пили трошки вистиглий чай. Їли заварні тістечка з маленької приватної пекарні, що відкрилася за час моєї відсутності через два будинки від мого.

— Ти можеш продати все це на аукціоні, — сказав я Петру, коли настрій мій поліпшився. — Тобі ж, напевно, потрібні гроші?

— Та-ак, — протягнув він задумливо. — Нам потрібні гроші... Мене висувають кандидатом у депутати.

— Правда? — здивувався я. — Чого ж ти з цього не почав? За це і випити не гріх!

Ми налили жінкам вина, а собі знову горілки.

— Перемоги! — побажав я Петру.

— Може, і справді продати на аукціоні? — знову він повернувся до рідної української мови. — Але ж мені не слід так світитися, це може декому не сподобатись.

Він запитально подивився на мене.

— Може, ти продаси? — запитав він. — Я тобі відсотки віддам.

— Спробую, — пообіцяв я.

Я ще не уявляв собі, як і де шукати такий аукціон. Але, як то кажуть, ніхто мене за язик не тягнув. Ні першого разу, коли я підкинув Петру цю ідею, ні другого — коли пообіцяв спробувати її втілити.

— Стривай, тут тобі ще дещо передали, — Петро знову взяв до рук свою торбу. Витягнув звідти папку з паперами Гершовича, потім коробку з-під взуття. — Від полковника. Якийсь пан у цивільному приходив. Казав, що його Тараненко прислав.

Поклавши папку Гершовича на край столу, я зняв із коробки кришку і побачив усередині хамелеончика. Він, задерши свою потворну мордочку, подивився на мене.

— Гулю, — покликав я.

Вона підійшла. Ми ошелешено дивилися на хамелеона.

— Як він до нього потрапив? — здивувався я.

— А мені як знати?! — Петро знизав плечима.