Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я знову взяв у Петра скриньку. Подивився на маленьку шпаринку для замка.

— Може, не треба ламати? — запитав я, дивлячись Петру в очі.

— Тут не ламати слід, а трішечки відігнути, щоб вона відімкнулася.

Я зняв із шиї ланцюжок із золотим ключиком. Устромив його в замочок скриньки і повернув Петрові.

— Вибач, я тобі теж не все, що знайшов, показав, — сказав я йому. — Відмикай!

Він здивовано подивився на мене, потім на скриньку. Повернув ключик, і ми почули неголосне клацання замка.

У скриньці лежали складені вдвоє маленькі списані аркуші паперу.

— Листи? — запитав я.

Петро кивнув. Витягнув верхній. Пробіг поглядом і знову зазирнув до скриньки. На його обличчі не було радості. Я здивувався.

— "Дорогий Тарасе Григоровичу, — прочитав він по-російському. — Вам не варто боятися мого чоловіка. Він до вас добре ставиться і буде радий, якщо ви погодитеся інколи в нас обідати. А. О."

Він узяв зі скриньки інший аркушик паперу.

— "Чекаю вас опівдні, — читав уголос Петро. — Ви обіцяли показати щось цікаве на туркменському цвинтарі. Вам буде цікаво дізнатися, що лікар Нікольский говорить усім, ніби ви — позбавлений звання майор. А ще каже, що навчаєте його розмовляти українською".

Я теж витягнув зі скриньки аркуш паперу, розгорнув.

"Мила Агафіє Омелянівно, — мені здалося, що Петро саме через свій незрозуміло чому зіпсований настрій читав записки вголос. Я ж читав цю про себе, очима. — Мені не відомо, що спричинило збайдужіння у стосунках між нами і чому ви почали уникати мене. Навіть за моєї любові до самотності прогулянки з вами дарували мені справжнє задоволення. Я тільки сподіваюся, що не Іраклій Олександрович за чиїмсь недобрим підмовлянням тепер чинить перешкоди вам у спілкуванні зі мною. Хоча на його місці я би замінив простосердечність на ревнощі. З найщирішою повагою, рядовий Тарас Шевченко".

Коли я відірвав очі від записки, видно, так і не надісланої, Галя вже читала, безгучно ворушачи губами, інші. Скринька стояла на столі порожня.

Я передав щойно прочитану записку Гулі. У кімнаті було незвично тихо. Я наповнив наші з Петром чарки горілкою.

— Ти знаєш, скільки це варте? — кивнув я на скриньку.

— Либонь, воно щось-таки варте, але для української культури це нічого не дає... — і він знизав плечима. Обличчя його виказувало глибоке розчарування. — Великий український поет пише любовні записочки російською мовою...

— Великий український поет написав і кілька повістей по-російському, — сказав я. — Від цього він не став менш великим. Це просто показує, що він належить двом культурам.

— Те, що належить двом, не належить нікому, — Петро несподівано перейшов на російську. — Знаєш, два українські письменники купили будинок у складчину в Кончі-Озерній. Тепер вони не пишуть, а судяться, з'ясовують, кому все ж таки належить цей будинок... Якщо ніхто до цього часу не додумався перекласти його повісті українською, то до цих записок ні в кого точно інтересу не виникне.