Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Петро з виразом нерозуміння на обличчі вистромив голову у віконце, роззирнувся.

— Нема тут нічого!

Раптом поруч із вагоном хтось чхнув. Петро знову висунув голову. Повернувся здивований.

— Нікого нема, — прошепотів він.

Ми завмерли, дослухаючись. Із моря долітали поодинокі крики чайок. Із-за вікна долинула трель якоїсь комахи. І знову десь поруч пролунав глухий удар.

Напруження Петра передалося й мені. Я занервував, розкрив рюкзак, знайшов на дні пістолет, витягнув його і поклав згори на інші речі. Сам визирнув у вікно, але жодної живої душі не побачив.

— Слід перевірити пісок, — Петро кивнув у бік стінки, за якою містилася вантажна частина вагона.

— Пішли, — сказав я пошепки.

У туалеті ми завмерли біля низеньких дверцят, замкнених на засув, — це і був прохід до вантажної частини вагона. Відчинивши їх і зігнувшись у дугу, ми пролізли всередину і опинилися просто під палючим сонцем. Перед нами лежав пагорб піску, покритий суцільним шматком брезенту й відформатований прямокутними межами вагона. Пагорб стирчав просто по центру вагона. Брезент затріщав під нашими ногами, і я відчув, як рухається пісок.

Петро полегшено зітхнув і поліз на вершину цього пагорба. Зупинився там — його голова тепер була вищою за стіни вагона. Роззирнувшись навсібіч, він раптом завмер і несподівано підняв руки.

Я нічого не зрозумів. Петро стояв спиною до мене з піднятими руками і не рухався. Його голова була дещо нахилена вниз. Я одразу присів навпочіпки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але поки що нічого більше не відбувалося. Старанно рухаючись якомога тихше, я пробрався трошки вище на цей брезентовий пагорб і зупинився метрів за півтора від Петра.

— Стояти! — пролунав незнайомий різкий голос. Я завмер.

— Стояти, бо твій кореш зараз звалиться!

Я збагнув, що ці слова адресовані мені. Ще кілька секунд зволікання, і я все ж таки звівся на рівні ноги. У нижньому дальньому кутку вагона стояв уже знайомий мені з порома і порту смаглявий слов'янин із короткою нерівною стрижкою. У правій руці він тримав пістолет, а в лівій — недоїдений бутерброд. Видко, ми зіпсували йому обід.

— Руки! — гукнув він до мене, і я підняв руки, розглядаючи його лежбище.

Було ясно, що ми мандрували разом із самого початку: в кутку він витоптав рівний майданчик, розміром із полицю купе. Там, поверх брезенту, лежав великий махровий рушник синього кольору. У самому кутку лежав його рюкзак і пакет із консервами й переламаним навпіл лавашем.

— Коли потяг рушить, — похмуро заговорив смаглявий, — ти, — він тицьнув пальцем у Петра, — допоможеш своєму приятелю перестрибнути туди! — і він кивнув на бічну стінку вагона. — А тобі я потім сам допоможу.

Смаглявий, не відводячи від нас погляду, підніс недоїдений бутерброд до рота, відкусив.

Він жував, і вилиці його ритмічно рухалися, наче якийсь добре відрегульований механізм. Верхня частина обличчя залишалася нерухомою, як і погляд.

Я не знаю, скільки минуло часу, доки потяг раптом не смикнувся і не почав помаленьку набирати швидкість.