Розділ «Частина третя Порятунок»

Не буду описувати мою подорож, яка тривала майже п’ять місяців. Не якась то велика дивина – мандрівка такого нічим не примітного інока, як я, Сильвестр недостойний. Скажу тільки, що проліг мій шлях через Білогород, далі на Котельницю й Ізяславль, а тоді повернув я на північ до Корчеська, а звідти через княжі міста Дорогобуж, Пересопницю і Лучеськ дістався до самого славного Володимира. Звідти вже повернув, як і радив брат Досифей, на північ, через Турійськ і Угровськ дістався до того краю віковічних лісів, боліт і озер, про який братові Іосафу казав старець із ви діння.

Йшов я переважно пішки, раз тилько підвезли мене болярські люди поблизу Пересопниці та за Лучеськом слуга князівський змилосердився та на воза свого посадив. Ночував я де доведеться – в смердських та міщанських хатинах, при княжих дворах, монастирях, а найчастіше в лісі чи й у полі, якщо траплялися копиці пізньої отави. Звідав осінній дощ, і холод, і сніг, геть збив мої убогі постоли, двічі нападали й відпускали лісові розбійники, але гріх скаржитися – багато разів ділилися зі мною останнім шматком хліба й цибулиною та навіть лісовим медом добрі люди. Багато чудних історій про дива Господні та звичаї тамтешні почув я. Йшов день за днем, а то й уночі, скільки сил стачило, за винятком хіба того тижня, коли била мене пропасниця та кашель душив. То якраз перед Лучеськом було, спасибі Богу нашому і святій Богородиці, виходила мене добра молодиця, вдова одного місцевого болярина, що смердючим борсучим смальцем груди, як вона розказувала потім, натирала та липовим напоєм поїла. За те, що торкалися мене, монаха недостойного, руки жіночі, я благав Господа простити і в дорозі й відмолював сей гріх після повернення. Жінка та, Яніна, просила навіть, аби лишився, доки цілком не виздоровію, признаюся вам, братіє, не зовсім чистий був її погляд, коли дивилася на мене при прощанні, пробувала й розказати мені про долю свою жіночу, а тепер удовинську, та я обіцяв, що буду за неї молитися і просити святу заступницю нашу Богоматір, аби дарувала їй чисту до лю і душу.

Я, коли покинув її обійстя, йшов і йшов, мене періщив дощ, але того дня я не ховався від нього. Я думав про почуте від моєї рятівниці, болярської вдови Яніни.

Назвали її так на честь бабусі, яку вподобав у ляському краї княжівський дружинник. А саму Яніну взяв за жону болярин Зорислав Заседа. Та на біду, вподобав її князь тамтешній Мстислав. Став подарунками обсипати та до кохання таємного схиляти. Яніна відмовила і раз, і вдруге, і втретє. І ось якось приходить увечері її чоловік похмурий та явно під хмелем. Коли ж Яніна взялася розпитувати, признався, що князь обіцяв його вельми наблизити до себе, правою рукою зробити, подарувати кілька сіл, що безпосередньо до його княжої вотчини належать. Але має за це вмовити Яніну, аби стала княжою полюбовницею.

Промовила тоді Яніна, що коли має шлюбне ложе з обома ділити, то хай ліпше її чоловік законний уб’є одразу. Почувши мову таку, болярин повеселів і велів у дорогу збиратися. Ліпше вони в чужий край поїдуть, скитальцями стануть, ніж наругу терпітимуть.

Швиденько склали пожитки і на світанку рушили в край чужий. Та не від’їхали і пару верстов од обійстя, як перейняла їх князівська варта на чолі з самим князем. Князь Мстислав звинуватив болярина у зраді, у начебто замахові на його князівське життя.

Привезених до князівського палацу Зорислава і Яніну кинули в темницю, де наступної ночі князь на очах у її чоловіка, припнутого ланцями до стіни, зґвалтував Яніну і робив так ще кілька ночей. Доки не збожеволів чоловік, а Яніна не посивіла.

Я йшов, і здавалося мені, що то я ланцями до тієї стіни припнутий, і пекло мені вельми у грудях, а перед очима моїми – очі інші, великі жіночі, поставали.

Мушу, брати мої, перш ніж перейти до головної частини розповіді, признатися у ще більшому гріхові. У монастирі Святого Миколая, неподалік від Володимира, де я заночував, спізнався я з іноком Григорієм, котрий другого дня взявся проводжати мене, аби показати мені подальшу дорогу. Ми йшли довго, мало не півдня, говорили про різні речі – Святе Письмо й наші монастирські та столичні звичаї, котрі вельми цікавили брата Григорія, про ті міста, які мені доводилося пройти. Він же розказав, що, перш ніж монахом стати, був князівським слугою, потім дружинником і навіть один час начальником спеціальної служби князівської охоронної, що побував у землях галицьких, угрських і ляських, а по Русі теж помандрував, супроводжуючи князів Ізяслава та Мстислава, був у Турові, Пінську й навіть Новгороді. Мав жону, котру застав, вернувшись одного разу з поїздки дочасно, із болярським слугою молодим, і що призналася жона, коли взявся її допитувати, погрожуючи живою в землю закопати, про інші свої гріхи.

– Не убив я її, навіть не бив, як належало, – сумно сказав мені брат Григорій. – Після того відпустив на всі чотири сторони, князя просив не карати її за перелюб, вона потім з одним рибалкою зійшлася, що до князівського столу з річки Буг рибу поставляв. А я, брате, не міг її забути, і признаюся тобі, приходив до неї, наче до любовниці, крадькома, і вона, мене приймаючи, сміялася, що її новий чоловік-сожительник ще ревнивіший од мене, тому мені треба остерігатися і приходити тільки ночами, коли вибирається теперішній її муж на дальні нічні рибалки.

Признався мені Григорій, що й він святим не був, що мав у тих далеких поїздках любовні утіхи, за що тепер картає себе вельми. Розказував, що пробував ще раз жону собі завести, та не вийшло життя, хоч із нею сина нажив. Зрештою, коли та, перша, у річці втопилася (ходили чутки, що приклав руку той рибалка, після того як спіймавтаки на перелюбі), вирішив Григорій, котрого колись Гориславом звали, піти в монастир, бо й діти вже повиростали, і вельми він у житті світському розчарувався.

Признаюся вам, брати мої, кілька разів поривався я далі піти, та щось мене утримувало. Цей чоловік, хоча статурою, як на свої роки, а було йому під шість десятків літ, вирізнявся статною, та мав якийсь страшенно знічений вигляд, такий сумний погляд, з якого просочувався аж неможливий біль, що я не міг його розповідь обірвати та самого посеред холодного розквашеного шляху покинути. Хоча стояла вже пізня осінь і випав перший сніг, який змінила сира відлига, брат Григорій був в одному літньому монаському одіянні, і, здавалося, зовсім не зважав на холод, бо дошкуляло його щось значно більше.

Так і виявилося, брати мої. Коли стали ми прощатися, сказав мені Григорій, що хоче повідати про свій страшний сумнів, про думку свою болючу. Він повідав спершу про те, що надто багато несправедливостей бачив у цьому світі, бачив, як брат убивав брата за пару мідяків, як мати продавала дочок своїх, як боляри, служиві люди, ба й самі князі обдурюють собі подібних, не гребуючи ні підступністю, ні жорстокістю, не кажучи вже про смердів чи рабів, котрих вони й за людей не мають, а за живий товар. Бачив, що не тільки в наших землях, але й в інших ті ж самі несправедливості чиняться. А коли в монастир пішов, то дав йому прочитати один тамтешній чернець-книжник з монастирського книгосховища старовинні книги, ще з давніх грецьких та римських часів переписані. Ліпше б він їх не читав, бо постає така кривава людська історія, що людина, хоч трохи наділена сумлінням, заснути не зможе.

– Брате мій Сильвестре, – сказав мені брат Григорій, – прости мене за те, що скажу. Але, судячи з усього, ти читав, і не раз, Святе Письмо, і знаєш, що там є багато мудрих думок і втіхи для людини думаючої. Але є багато оповідей про убивства, муки й підступність та жорстокість людську.

– Для нашої ж науки і пізнання цього світу та самих себе, брате мій, – відповів я йому. – Ті, хто Бога не хотів знати та його науку, й чинили неподобно та небогоугодно.

– Може, й так, брате Сильвестре, – відповів мені Григорій. – Бо я, чесно признаюся, не раз думав: нащо Бог, якщо він всемогутній і всеблагий, допускає такі неподобства? І, признаюся, закралася у мене думка страшна. Ти ж знаєш початок книги Буття, коли Бог створює землю і все суще на ній, і коли написано, що людину Бог створив за образом своїм і подобою, на Божий образ створив. І подумав я: а що коли святий Творець цієї книги мав на увазі, що за природою, повадками своїми Бог схожий на людину, а людина – на Бога? Що коли йдеться не стільки про зовнішню подобу, але й внутрішню, а Він такі ж має муки і такий же характер, як істоти, створені за його подобою?

Каюся, тієї миті мені хотілося б побачити перед собою образ диявола з його мерзенною подобиною, хвостом і ратицями, а може, й чимось огиднішим, хоч на мить побачити, але нічого подібного я не угледів. Переді мною стояв уже старий, ледь згорблений чоловік із поораним зморшками й мечем обличчям у чорній чернечій рясі. Мрячливий осінній дощ, що знову почався, падав на його плечі й ще більше пригинав до землі. Наче гілки старого, майже всохлого дерева, висіли руки, які вочевидь знали і зброю, і плуга, але, судячи з розповіді, вміли й гортати сторінки книг. Я подумав було, що диявол може приймати будь-яку личину, спокушаючи слуг Божих, і раптом з жахом усвідомив, що не хочу в це вірити, що переді мною просто слабка і, о горе, думаюча, мисляча людина, здатна посіяти якийсь сумнів і в моїй грішній голові. А коли не сумнів, то співчуття до неї. І ще згадав розповідь болярської вдови Яніни…

– Я думаю іноді, брате, а може, людина спроможна якось коли не ділом, то хоч словом допомогти Богові? – казав цей чоловік. – Може, ми могли б самі виправити те, що вже є? Якби ж знати, як це зробити, брате.

– Ми й маємо ставати ліпшими, й саме те є угодне Богові, – сказав я. – А все інше, брате, від лукавого. Єресь ти казав страшну. Не дано нам пізнати промисел Божий ні що до нас, ні щодо цього світу. У кожного в цьому світі є своє призначення. Вірити треба, просто вірити. А тобі каятись і молитися. Молитися і каятися. І ще нагадав я йому рядочки з послання Павла до колосян: «Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст».

– Бувай, брате, – сказав наостанок цьому чоловіку.