Розділ «СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ»

— Ірко, — покликав далекий жіночий голос, — доцю!

Ірка завмерла, щосили притискаючи слухавку до вуха.

— Мамо? — не вірячи власним вухам, перепитала вона. — Мамо, це ти?

— Я, Ірко, я — засміявся десь далеко майже забутий голос.

— Мамо! Мамо! Бабусю, мама телефонує!

— Не треба кликати бабусю, Ірко, — залунав у слухавці зляканий голос. — Не треба!

— Але мамо… Де ти, мамо? Ти з Німеччини телефонуєш?

У слухавці почулося зітхання:

— Не пощастило мені з Німеччиною. Я… я тут, стою на нашій вулиці.

— Мамо! Ти приїхала, мамо! Ну чого ж ти там, ходи скоріше…

— Я не хочу відразу до вас іти, — урвав її голос матері. — Ти ж знаєш нашу бабусю. Вона почне насміхатися. Не кажи їй нічого.

Ірка мимохіть кивнула. Авжеж, бабуся така! А мамі точно спуску не дасть.

— Вийди до мене, Ірко, — майже згасаючи, прошелестів голос. — Вийди.

У слухавці загуділо. Ірка кинула її на важіль і полетіла до своєї кімнати. Мерщій, мерщій! Вона нашвидкуруч запхала поділ нічної сорочки в джинси, встромила ноги в кросівки й помчала до дверей. Пробігаючи повз велику кімнату, вона на мить зупинилася. Бабуся сиділа, ушнипившись у телевізор, і, як завжди, цілком поринула в страждання чергової бразильської красуні. Ні, якщо мама прохала, Ірка нічого не казатиме бабусі. Спершу тихенько зустрінеться з мамою, про все дізнається, а вже потім буде вмовляти бабусю, аби та не надто прискіпувалася до матінки. Мама горда, якщо бабуся допече її, не залишиться, знову кудись поїде.

Ірка помчала нагору крутою темною вулицею. Єдиний ліхтар світив далеко, а під ліхтарем… Ірка спинилася, напружено вдивляючись. Так, під ліхтарем, там, де світло зливалося з темрявою, виднілася жіноча постать. Звідки ж мама телефонувала, там же немає телефону, подумала Ірка й одразу ж себе заспокоїла. З мобілки, звісно. Батарейки, певно, сідають, тому й голос у неї був такий слабкий. Ірка поквапилася далі.

Вона пробігла половину вулиці й уже бачила лице жінки. Це була мама, мама! Молода, гарна, як у той день, півроку тому, коли недбало цьомнула Ірку в чоло й, підхопивши валізу, залишила будинок. Зараз мама посміхалася й простягала до неї руки. Ірка побігла ще швидше…

Цієї миті з ліхтаря впав кіт. Він летів просто на голову жінці, ще мить — і гострі пазурі увіп’ються жінці в лице… Ірка скрикнула… І зупинилася. Котячі пазурі торкнулися голови жінки й… пройшли крізь неї. Постать не ворухнулася, вона й далі стояла, посміхаючись і простягаючи до Ірки руки, а всередині неї мордувався кіт, що його було видно крізь напівпрозоре тіло.

Ірка спинилася, притискаючи руки до серця, що скажено калатало:

— Ні! Ні, тебе нема! Нема! — закричала вона.

Постать захиталася й повільно розтанула. Кіт задоволено пирснув, переможно настовбурчивши вуса, подивився на Ірку й одразу ж відчайдушно й стривожено закричав. Ірка озирнулася.