Розділ «Частина перша Чеслав — син Велимира»

Дівчина, вочевидь, боячись нового нападу, навіть не ворухнулася, але потім таки простягла руку й сторожко взяла хліб. Після цього Чеслав, відламавши й собі шматок, заходився їсти. Смаку він не відчував, бо все думав, що за сила спиняє його перед цією чужинкою. Відповіді не знаходив, а тому лютився. На неї, на себе, на весь білий світ…

Перекусивши, Чеслав гукнув Вітра, що пасся неподалік, і почав збиратися в дорогу. Попереду в них було ще добрих два дні важкого шляху.

До воріт рідного городища Чеслав увійшов, коли сонце вже почало хилитися до заходу. Вітер ступав за господарем, задоволено фиркаючи, радіючи поверненню додому після тривалих блукань. Їхнє городище, оточене з трьох боків лісом, стояло на березі великої повноводної річки. Від лютого звіра й непрошених гостей воно відгородилося високим дерев’яним частоколом, за яким сховалося кілька десятків хатин, напівземляних хиж та господарських будівель. Поруч, на відвойованій у лісу землі, розкинулися невеличке поле та городи. Усе це належало двом родам: Велимира й Зимобора. А сам Чеслав був молодшим сином голови Роду й городища — Велимира.

Селище зустріло Чеслава щоденними клопотами. Господині, як і належить, доглядали худобу, доїли кіз і нечисленних корів, час від часу перекидаючись незлобливими жартами. Хтось порядкував коло вогнищ, готуючи їжу, — саме був час закінчити день вечерею. Чоловіки та хлопці плели кошики для рибальства, перетягали луки, запасалися стрілами, радячи та підказуючи один одному. Невгамовна дітвора, залишена без догляду, гасала серед дорослих, радіючи можливості побешкетувати. Вправний у незвичній ще для їхнього краю ковальській справі Тихомир, спритно працюючи молотом, квапився закінчити роботу до темряви.

З-за кузні назустріч Чеславові вилетіла зграйка дівчат, очолювана Зоряною. Побачивши юнака, подруги на мить засоромилися, та потім, пошептавшись, вибухнули реготом.

— Ой, погляньте, подруженьки: два волоцюги прибилися до нашого городища. Ледь ноги волочать. Один — на двох, інший — на чотирьох. Може, підсобити чим, чоловіче?

Незважаючи на те що Чеслав ледь увійшов у ті літа, коли підлітки стають юнаками, у ньому вже вгадувалася чоловіча краса. Натренована у ратних ігрищах, загартована полюванням струнка й висока статура, міцні руки та цілком уже чоловічі плечі вирізняли його серед однолітків. І це не могло не викликати захоплення в дівчачої частини городища. Не раз погляд його сіро-зелених очей обпікав обличчя красунь, запалюючи їх маковим цвітом. Не одне дівчаче серце починало частіше битися, помітивши Чеслава.

А красуня та реготушка Зоряна, донька Зимобора, ніколи не пропускала нагоди зачепити хлопця жартом-шпичкою:

— Ой, мовчить, дівчатонька, наш любчик приблудний, тільки очима жалить. Та нам те дарма!

І знову вибух сміху.

— Мабуть, щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, — підтримали Зоряну подруги.

— Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, — не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.

Ох, краще б він мовчав!

— Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, — загаласували всі разом.

— То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.

— От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, — знехотя відбивався юнак.

— Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.

— Хто б говорив, кикимори!

Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.

Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.