Розділ «Духовність буденного у світі Пелагеї»

Бабуся хитро посміхнулася й відповіла:

– Він буде сердитися, коли я тобі покажу.

– Ви-те принесли йому цукерки? – не міг погасити цікавості я.

– Еге ж, – сказала бабуся. – Тико він любить особливі цукерки. З конюшинки і жмелевих к’ят.

Звісно, як було не спробувати після цього посмоктати квітку конюшинки чи пелюстки джмелівника (не знаю, яка правильна літературна назва цих квіток).

А ще бабуся казала, що дідок люльку курить, помагає димові з комина виходити. Коли ж тяги не було, бабуся сварилася:

– Зновика розходився? Ци тая відьмочка в гості прилетіла та на комині сидите?…

Оберегом був також віконник – маленька намальована фігурка в кутку головного найбільшого вікна. Фігурка нагадувала і людину, і птаха водночас. Віконник спиняв недоброго гостя і допомагав від зазирання в оселю «недоброго ока». Малися на увазі й таємничі сили, котрі могли навідатися вночі чи ввечері й заглянути у вікно (навіть завішене), й хтось чужий.

Оберегом, охронником хутора був і колодязь, який стояв якраз посередині величенького подвір’я. Бабуся казала, що він дивиться в небо, того на свята знімали з нього дерев’яну покришку. А на Водохреще вливали в колодязь свяченої води. Правда, дітей лякали, що в колодязі живе велика залізна жаба, яка тільки й жде, щоб дитина в нього зазирнула. Ухопить і понесе на дно, а там буде «двайціть днів марудити», тобто не давати спати, й добре, якщо відпустить, а не з’їсть. Зрозуміло, що таким чином нас берегли од зайвої цікавості й небезпеки, щоб дитина не впала в колодязь.

Ще існувало повір’я-прикмета: якщо влітку, коли сонце найвище, але збоку від колодязя зазирнути в нього, то можна побачити зорі. Хто побачить – буде щасливий. Так само перед Різдвом, якщо небо ясне.

Оберегом є дерево, яке людина собі вибрала. Під яким і біля якого почуваєшся найзатишніше – твоє дерево. Носи з нього палузку (гілочку), але брати вже засохлу чи яка відломилася – то тобі знак.

Бабуся промовляла й замовляння-оберіг: «На цим світі, на дорозі – ни бути тривозі, дойдеш, куди йдеш, і додоми вернешся, благослови, Матінко. Амінь». При цьому той, до кого промовляли перед дорогою чи значимою подією цей словесний оберіг, повинен був подумки проказати три слова, які од когось хотів би почути. А тоді тихо повторяв слова замовляння.

Ще одне замовляння-оберіг, яке промовляла бабуся: «Йду вже з хати, зо мною Господь і Божа Мати, пошліть сонця й зірочок стежку оберігати, ни посилайте грому до нашої доми».

Оберегом була і свячена на Великдень сіль, яку при тривозі клали на язика і ковтали. Але таке не можна було робити часто.

У нас на хуторі ріс великий ліщинник. Щедро дозрівали горіхи, і бабуся казала: «Як нарвеш горіхів, поноси пару в обох кишенях; Бозя од тебе болєсті забире, і на стежці не спіткнешся».

Оберегом для хлопця «од спокушання» не тими, з ким судилося поєднати долю, була китичка калини, яку новоявлений парубок чіпляв собі до піджака. А дівчині вартувало брати з собою на перші вечорниці квітку, живу чи засушену, яку зривала, коли «весна з літом цілуються», тобто десь на межі цих двох пір року, а ще маківку, щоб щастя й радості од коханого мати так багато, як макових зернят у маківці.

Оберегом є й дерево для маленької дитини. Якщо вона не могла заснути, дитину виносили в садок і заколисували під якимось деревом, просячи, аби дерево «взяло з вечора плач, а зранку принесло сміх моїй дитині, ще й калач і горіх». Під яким деревом дитина засинала, то її добре дерево, до нього мусила прийти, як стане дорослою, і подякувати.

– Казали люди, що помагає, – бабуся.

Оберегом дому була й «квітка», букетик, який прикріпляли на даху (кроквах) щойно зведеного будинку. Вважалося, що «квітка» має зберігатися, аж доки не розсиплеться; чим довше зберігатиметься, тим ліпше, треба тільки покропити свяченою водою, а другий раз – на перше Водохреще, і ще не забути постояти перед нею й поговорити, попросити доброго щасливого життя в оселі перед новосіллям.

Місяцелік Пелагеї. Поліські назви місяців, почуті від бабусі