Розділ «Казки бабусі Палажки»

– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.

– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.

Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.

Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.

А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.

Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.

От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.

– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.

– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.

Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.

А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.

Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.

– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.

– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.

– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.

Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві.

Заєць-посланець

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.

Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!

– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!