Розділ «ТРИ ЗУСТРІЧІ З МИНУЛИМ»

— Ось зараз стрельну — тоді знатимете, як доскіпуватися! У вас я нічого не брав, то й одчепіться від мене. Нащо мені ваше, коли маю своє?

Побачивши рішучість малого та зачувши твердість у його голосі, Сірко, мало що не вирвався з тісного кола, але спинився. «Е ні, цього хлопця можна й образити, заступивши своєю спиною, — подумки розмірковував, як бути далі. — А ну ж бо, нехай продовжує боронитися сам, а там побачимо». І, ставши поміж іншими напоготові, дивився на малого відчайдуха та на те, як розгублено почувається перед малолітком лихословець Тарас, прикриваючи свою ніяковість напускною бравадою.

— Тю, своє! Зразу видно, що багач, куди там! — регочучи, потішався гордовитий мереф’янин, зодягнений у добротні широкі шаровари та новісінький жупан.

Малий окинув поглядом ладне вбрання гонорового козака, повів очима на інших добре-таки зодягнених запорожців і знічено принишк. На його плечах сіріла латана-перелатана сорочечка, заправлена у вилинялі полотняні штанці, підперезані таким же заношеним поясом. Втім, поміркувавши трохи про свою незавидну одіж, хлопчик шморгнув носом і з викликом мовив:

— Ну й що?! Я ж не женихатися сюди прийшов, а воювати! А ви, коли такі пишні, спробуйте стрілити влучніше за мене.

— Ха-ха-ха! — розкотистим сміхом відгукнулись на ці слова козаки. Такого гучного реготу Січ, либонь, зрання ще не чула.

— На спір! На спір! На спір! — загукало розвеселіле козацтво.

— З малим дурником тягатися?! — обурився почутому Тарас Чорнопліт. — 3 пуцьвірінком змагатися в стрільбі?!

— То ти ж сам завівся, — кинув хтось від гурту. — Тримай перед хлопцем одвіт.

— На спір! На спір! — горлали запорожці, під’юджуючи викриками сперечальників.

— Ідіть ви під три чорти! — все ж не піддався загальному настрою Чорнопліт. Звузивши очі, процідив крізь зуби: — А ти, малий, начувайся — очей з тебе не спущу. Вуха повідкручую, проклятий шибенику, коли поцупиш у мене хоча б дрібничку, або…

Те, що сталося за мить, як грім серед ясного неба обірвало всі недомовлені слова розлюченого молодика та веселі пересміхи козацтва. Ні він, ані всі інші, що зібрались на потіху серед майдану, такого не сподівались. Пролунав короткий постріл — то малий, негадано для всіх, вистрелив у кривдника. Важка мовчанка впала на січовий майдан. Блідий, як крейда, Тарас Чорнопліт поволі зняв із голови прострелену високоверху шапку і, цокочучи зубами, видихнув:

— Мало не вбив…

— Я цілився поверх голови, — сказав малий, задкуючи.

— Ах ти, бісове насіння! — спересердя пожбуривши шапку, Чорнопліт похапцем видобув із піхов шаблю. — Уб’ю, клятого! — рішуче заніс лискуче лезо над пониклою головою хлопця.

Ошелешені козаки заклякли. І тільки Сірко, миттєво оговтавшись, вискочив із гурту:

— Годі! — вигукнув громовито, вхопивши давнього ворога за тремтячу руку.

— Ти?! — здивований мереф’янин поволі відступав під силою Сіркового потиску. Намарне він пробував вирвати руку — супротивник міцно тримав його зап’ястя. Лице сконфуженого молодика почервоніло від напруження, немов підігріте палким жаром, а очі його дивились розгублено. Хвилина, дві, три — й рука із шаблею поволі опустилася, звісившись безвільно, як обчухрана лозина. Тоді Сірко відпустив руку парубка. Поборений козак, важко зітхнувши, потер зап’ястя:

— Нашу розмову не закінчено, — злісно кинув чи то малому, чи то переможцю і притьмом подався геть із січового майдану.

Козаки — одні вдоволено погладжуючи вуса, а інші спантеличено чухаючи потилиці — стиха перемовлялись про небувалу пригоду, а потім почали розходитися, закликаючи слідом хлопців-новобранців. За якусь мить на січовому майдані зосталися двоє — рятівник і порятований. Хлопець поволі приходив до тями. Віднявши палець від спуску пістоля, знічено дивився поперед себе. Оглядаючи зблизька засмаглого під пекучим сонцем босоногого підлітка, Сірко всміхнувся. Малий відчайдух чимсь невловимим нагадував його самого. Таким, певно, він був у згаяному дитинстві — рвійним та запальним. Віднедавна став цілком іншим. Тому-то з осудом промовив понурому хлопцеві, а більше, мабуть, самому собі колишньому: