Розділ «ТРИ ЧИСНИЦІ ВІДЛІКУ»

Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:

— Я збережу Петра біля себе.

Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.

— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?

Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:

— Жінко, збирай хлопця в дорогу.

Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:

— А ти?! Чого ти мовчиш?!

На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.

— Хіба ти не мати?!

— А Іван — батько.

— Але ж він забирає!

І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:

— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!

Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.

— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.

Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:

— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.

Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:

— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..