Розділ «КОБЗАР ТАРАС ВЕРБОВИК»

З дня, коли сині зіркі очі його осліпли від кривавої рани, Тарас почувався обділеним. Понад усе він хотів навчитися вправлятися з гостролезою зброєю, служити у козацькому війську. Щоночі навідувались до нього сни, що кликали до бою. Бачив себе в них умілим, ревним воякою, який вправно орудував шаблею та пістолем. У цих снах не було йому рівних серед інших молодих козаків. Недарма ж Сірко хвалив свого джуру в розпалі битви: «Молодець, Гострозоре!»

Та, прокидаючись, хлопець зустрічав ранки гірким розпачем. Поривався до сонця, яке йому заступила незмінна темрява в очах… Втративши зір, він уже не міг прислужитися козацькому війську так, як сподівався раніше. І тільки кобза — єдина розрадниця та рятівниця — могла стати в пригоді не лише самому Тарасові, а й усім січовикам. Цю кобзу подарував йому Сірко, щойно він одужав, а затим ледве не вкоротив собі віку. Не тямлячи, як далі жити і що робити на білому світі без зору, хлопець не раз думав позбавити себе життя. І це сталося б неминуче, коли б не одна коротка розмова.

Якось, страждаючи од болючих ран, а ще більше — від безпросвітних думок, Гострозор відчув на своєму чолі легкий доторк.

— Не треба робити дурниць, синку, — голос Сірка звучав застережливо. — Твоє життя тобі не належить.

— Навіщо ви рятували мене в Мерефі? І навіщо заступилися за мене на майдані, коли Чорнопліт хотів розсікти моє тіло навпіл? — хлопець викрикував звинувачення, ні крихти не дивуючись, звідки Сірко знає про його потаємні думки. А виплеснувши назовні свою образу, обхопив голову руками і тихо зізнався: — Я не хочу жити, батьку…

— Мусиш! — ухопивши малого за плечі, Сірко з силою струснув худе тільце. — Мусиш жити, Тарасе! Я прийшов, щоби сказати тобі: ніхто й ніколи не знає напевне, що принесе йому новий день!

— І що може замінити мені те, що я втратив навіки — мій зір? — понуривши голову, запитав сліпий.

— Заповіти долі здатні перемінити все, — кожне ретельно обдумане слово давалося Сіркові важко. — Пригадуєш, як ти розповідав мені про службу в дідича, про Луку і гру на кобзі?

— Навіщо мені це згадувать?! — скрикнув хлопець.

— Я знайшов тобі гарного вчителя. Він навчить тебе майстерно грати на кобзі.

— Як? — з гірким насміхом перепитав хлопець. — Насліпо?!

— На слух, — у голосі Сірка не було і нотки жарту.

— Мені не потрібна така наука! — зло викрикнув хлопець, не стримуючи відчаю. — Я прийшов на Січ з іншим умінням! Ви нарекли мене Гострозором, і я тішився цим ім’ям, як і своєю вправністю в стрільбі та належністю до козацького війська. Але ж ось що сталося! У найпершій дрібній сутичці своєю бездумністю та невмілістю я позбавив себе найважливішого! Тепер мені нічого робити ні тут, ані деінде. Не треба мене рятувати втретє…

Сірко мовчав. Він не знав, як відповісти, і водночас розумів: конче мусить щось говорити. Аби тільки навернути свого джуру до життя, аби вирвати його з тенет безнадії. Наперекір усьому…

— Я винен, що не захистив тебе, Тарасе… Прости, — тихо промовив, зітхнувши. Сірко вперше вимовив ці слова відкрито, хоча стільки ночей думав про те, що сталося, і весь час звинувачував себе. Дарма характерники Пугач та Вітрогон, а найперше Рода, до якої стрімголов помчав, прохаючи бодай якоїсь допомоги, — ті, хто знав і вмів більше за інших, — запевняли, що немає в тому його провини. Доля така у хлопця — був їхній одвіт. Але Іван не приймав цього виправдання. Він почував перед хлопцем велику вину. Гострозор цього не знав. Та й мислив він інакше.

— Я сам собі винен, більше ніхто! — гаряче запевнив учителя.

Сліпий Тарас не бачив, як заперечно похитав головою його співрозмовник, а тільки почув у відповідь:

— Твій біль довіку буде на мені важким тягарем. Але він стократ поважчає, якщо я дозволю тобі зневіритися й бездумно відкраяти частку життя.

— Як же мені жити?! — простогнав хлопчина.

— Тарасе, я добре знаю, як ти почуваєшся, але відаю й інше. Деінде ти пропадеш.