Оголений нерв: роман

Вони назвали фашистами полонених, а самі чинять, як справжні фашисти. А полонені не втратили гідності. Якби вони могли мене почути, я б сказала: «Хлопці, ви — справжні українці! І не було ніякого параду ганьби, був парад вашої Гідності! Уся Україна з вами! Прийде час, і ви пройдете колоною на справжньому параді по головній площі України як справжні Герої. Тисячі людей прийдуть, засиплють перед вами дорогу живими квітами, і багатотисячний натовп буде вам скандувати: «ГЕРОЇ!»

Так буде! Я вірю в це, і ви тримайтеся, молю вас! Ви повинні вижити, щоб розповісти всю правду про Новоросію, ЛНР, ДНР. Молюся за вас».

Слава Україні!

24.08.2014 р.»

Текст вийшов доволі великим та емоційним, але Настя написати інакше не могла. Сьогодні вона зустріла на святі Кульбабок з батьками. Чоловік прийшов у короткотривалу відпустку, і жінка повернулася з дітьми у місто.

— Уже не будете боятися тут жити? — спитала Настя матір близнюків.

— Нехай вороги наші нас бояться! — всміхнулася жінка.

Останнім часом Настя втомлювалася, бо після роботи поспішала до місцевої організації патріотів. Стільки ще треба зробити, щоб просвітліли голови людей! У першу чергу вони зайнялися просвітницькою роботою серед населення. Важко розмовляти з людьми, які зомбовані російськими ЗМІ, але Настя знала, що потрібно набратися терпіння і багато працювати, говорити, роз’яснювати. Зараз до роботи почали залучати прогресивну частину молоді, вчителів, лікарів і небайдужих людей. Настя знала, що буде нелегко, але хтось повинен вести просвітницьку діяльність. Усе більше людей повертаються обличчям до рідної країни, але ще багато тих, у кого вата замість мізків.

Пізно ввечері Настя повернулася додому стомлена, але задоволена прожитим днем. На зборах вони розробили дієвий план заходів на вересень. Коли почнуться заняття у навчальних закладах, патріоти підуть до дітей та молоді — за ними майбутнє країни. Настя поставила чайник на плиту, на стіл виклала з сумочки мобільний. Геник влаштувався працювати водієм таксі, тож просив йому не телефонувати, бо може бути за кермом. Сьогодні він ще не телефонував, тож повинен подати звістку. Так і є! Телефон завібрував на столі.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А ти як? — так він завжди починав розмову.

— Усе добре, синку, — сказала Настя і почула у слухавці вже знайоме «Бух!» — Знову скажеш, що граєш у боулінг?

Геннадій мовчав. І раптом Настя почула у слухавці «Всім в укриття! Обстріли справа!»

— Що то? — стривожено запитала Настя. — Де ти зараз?

Син відхекався і сказав:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Здається, я це зрозуміла, — зітхнула Настя.

— Зі мною Улянка, — сказав Геник, — коли скінчиться війна, ми з нею одружимося.

— Хай вас збереже Господь!

— А як там дядько Вадим?

— Коли повернеться мама, я переїду до нього.