Розділ «Євгенія Кононенко БАБУСІ ТАКОЖ БУЛИ ДІВЧАТАМИ»

Але головним ускладненням було не ім’я та по-батькові, а Аліса, дочка Галини Андріївни. Дівчинка одних літ із Лізою, але настільки не така, як їхня Ліза, що можна було відразу думати і про згубний уплив, і про все, що завгодно. Бабуся завжди намагалася бути в курсі, з ким товаришує її Ліза, з якої родини ті дівчата, які приходять у їхній дім. Але інформацію про онуку збирала не сама, а за допомогою Марусі. Доручала бути в курсі, а Маруся ревно виконувала завдання сестри. Поки Ліза вчилася у звичайній школі, її не відпускали на дні народження до однокласників, щоб вона не познайомилася й не потоваришувала з дітьми із поганих родин. Так само свого часу берегли від поганого впливу й маму Лізи Ольгу. І результат вийшов гідний: Ольга заміж вийшла пізно, проте докторську захистила рано. І чоловік також видатний науковець, щоправда, не з такої поважної родини, Лисюки — не Розумовичі. Але в самого Майкла Лисюка наукові досягнення видатні. І їхня дочка Ліза не порушує традиції славної родини науковців. Учиться дуже добре, має друковані праці, призові місця на олімпіадах. Треба буде, коли їй виповнюватиметься шістнадцять, наказати дівчині, щоб узяла подвійне прізвище: Розумович-Лисюк. Аби тільки не потрапила під поганий уплив. Це єдине, що може зашкодити Лізі виправдати великі сподівання.

Але більше немає Марусі, яка б за всім простежила. Під виглядом прибирання крутилися б десь поряд із кімнатою, де спілкуються дівчатка, — на прибиральницю ніколи не зважають, така психологія людей. А Маруся тим часом збирала цінну інформацію і все хутенько передавала голові родини — Анастасії Георгіївні. Власне, Олю від згубного впливу оточення берегла не вона, її мати, а Маруся, її тітка. І Лізою до чотирнадцяти років опікувалася Маруся. До дванадцяти років, поки дитина вчилася у звичайній школі, Маруся водила Лізу до школи й забирала її звідти, щоб дівчинка, боронь Боже, не йшла додому в товаристві дітей із поганих родин. Тільки до гімназії Ліза вже ходить сама — але там зовсім інший контингент. Таких дітей можна й додому запросити, і до них у гості відпустити.

Сама ж бабуся не мала змоги стежити. «На носі» був річний звіт у відділі науково-дослідного інституту, яким вона вже багато років завідувала. Тривала підготовка до сьомих Розумовичевських читань пам’яті Григорія Арсентійовича, у яких його дочка Анастасія Георгіївна брала активну участь. І тому бабуся майже не помічала Аліси, — тим паче, що тільки-но вона приходила ввечері з роботи, Аліса вмить зникала або у відведеній їм із матір’ю кімнаті за кухнею, або в Лізиній кімнаті, ніби відчуваючи: чотирнадцятирічній панні, яка абсолютно не переймається науковою кар’єрою, а збирається мати мережу косметичних салонів, чи бодай вийти заміж за власника такої мережі, краще зайвий раз не втрапляти на очі господині цього дому.

А ось татові Аліса дуже сподобалася. Він церемонно пропускав її вперед, як панночку, і дівчинка тоді так само церемонно робила реверанс. Але то була гра, і зайнятий тато також бував удома рідко. А головні зміни в житті Лізи відбулися зі з’явою Аліси.

Аліса була класна. Раніше Ліза бачила таких дівчат лише на сторінках якогось гламурного журнальчику, який мали її однокласниці, але Лізі приносити таке додому не дозволялося. Якщо говорити чесно, мама й бабуся намагалися не дозволити Лізі навіть поза домом дивитися такі журнали, але туди їхня влада вже не сягала. Бо неможливо було контролювати шкільний простір. Аж ось тут, у їхньому домі, з’явилася жива ілюстрація з нього — із повною коробкою косметики та зі знанням того, як її наносити.

Попри класичне домашнє виховання, яке до чотирнадцяти років самовіддано давала Лізі Маруся, чогось дуже важливого сувора вихователька не врахувала. Бо ж відмінниця Ліза несамовито заздрила таким дівчатам, як Аліса — попри всі заборони навіть і дивитися в їхній бік. Коли Ліза вчилася у школі, ще до гімназії, тодішні дванадцятилітки намагалися копіювати таких стильних дівчат. У них нічого не виходило, було жалюгідне видовище, коли малолітки фарбувались, як дорослі продавщиці овочів на лотку. А в гімназії зібралися інші дівчата. Деяким з них батьки дозволяли підфарбовувати вії та наносити тіні для повік. Але таких стильних панночок, як Аліса, у їхньому класі не було. Таких Ліза бачила хіба на сторінках часописів, або в кіно.

— Це ти? — спитала Катя, роздивляючись під склом старовинної книжкової шафи у вітальні число часопису «Молода еліта України» із портретом переможниці конкурсу на найкращий допис Лізи Лисюк. — Дуже вдале фото. Тобі треба надалі контактувати з цим фотографом!

Як треба було розуміти ті слова? Що насправді Ліза зовсім не така гарна, як та усміхнена дівчинка на обкладинці підліткового часопису для заучок? Але нічого не вдієш, треба захищатися.

— А скільки в тебе друкованих праць? — питає Ліза Алісу, прекрасно розуміючи, що жодної.

— А скільки разів ти цілувалася з хлопцем? — відповідає Аліса питанням на питання.

Це удар у найболючішу точку. Що таке бути відмінницею, а потім медалісткою, а потім студенткою, а потім аспіранткою, а потім кандидатом наук і далі до академіка — якщо поряд немає класного хлопця? У Лізи перед очима завжди конкретний приклад: мамина подруга Анжела. Таке загадкове ім’я, відразу малюється образ красивої жінки з рудим хвилястим волоссям, у середньовічному плащі з каптуром, і закоханий лицар біля її ніг. Але мамина Анжела — то прокурена тітка, яка тільки й говорить про публікації у вісниках закордонних університетів, завжди одягнена в чорний светр під горло, обличчя жовте, ніколи в дзеркало не гляне, губи не підмалює. І ніколи не поспішає додому, може сидіти в них до ранку. Мама іноді втомлюється від Анжели. Зате бабуся завжди вітає цю пані й навіть дозволяє їй те, що не дозволено татові: курити просто в їхній вітальні, встромляючи недопалки у велику мідну попільничку небіжчика академіка Розумовича.

До речі, бабуся зовсім не така. Хоча бабуся вже давно відсвяткувала своє шістдесятиріччя, вона й досі майстерно користується косметикою та парфумами, носить великі сережки, які дуже пасують до високої зачіски, підкреслюють її жіночу й наукову велич.

— Твоя бабуся така гарна, — захоплено каже Аліса, — і це в такому віці! Ось моя бабуся з боку батька і фарбується, і носить прикраси, а все не до ладу. А твоя — просто диво! Я хочу бути в старшому віці такою, як твоя бабуся… Але, звичайно, характер у неї не з легких, — Аліса стишує голос, бо одного разу Галина Андріївна гукнула з кухні, щоб дочка не втручалася у справи чужої родини. Ми тут, мовляв, працюємо за гроші, а не приїхали в гості.

— Так, у бабусі важкий характер, — відповідає Ліза. — Коли був перепис населення і питали, хто у вас голова родини, всі хором сказали, що бабуся!

— Твоя мама — просто свята жінка, якщо має з нею добрі стосунки, — веде далі Аліса.

— То мій тато святий, — відповідає Ліза.

— Виходить, твоя мати — її дочка, а батько прийшов до вас жити?

— Так, мама — бабусина дочка. А батько родом із Хмельницького. Вони разом навчалися в аспірантурі. Тато захистився раніше, — Ліза хоче наголосити, що хоча тато й прийшов у прийми до величезної квартири академіка Розумовича, проте цілком заслужив право бути гідним членом наукової родини.

— То хлопця в тебе нема? — безжально розпитує Аліса. — І ти навіть іще ні з ким не цілувалася?

Ліза хотіла відповісти так, як її навчила мама: у їхній гімназії дівчата з хлопцями не цілуються, бо в них усе по-іншому. То ті, хто по закінченні школи стоятимуть на базарі, поспішають жити.