Розділ «Частина третя»

Олесеві батьки, які вже втратили надію побачити сина, остовпіли від щасливої несподіванки. Знали, що Олесь заарештований, а українські й німецькі газети щоденно повідомляли про жахливі масакри у львівських тюрмах. Штефан Шамрай з Фросиною зі страхом придивлялися до фотографій замордованих, та як розпізнаєш кого-небудь серед десятків понівечених трупів; зі Львова надходили все страшніші вістки, а коли вони стихли, то й надія старих з кожним днем усе більше згасала. Штефан, зчорнілий і пониклий, блукав вуличками Торговиці, ніби когось шукав, виходив до ратуші й там подовгу вистоював, вдивляючись у глибину Печеніжинського тракту, все ще сподіваючись, що ось-ось біля пам'ятника Шевченкові, заступленого тополями, з'явиться струнка постать сина, й батько кинеться йому назустріч, стрімголов полетить, закричить, заплаче, однак перехожі минали пам'ятник і зникали у провулках; тоді Штефан заходив до Михайлівської церкви, щоб там молитися Богові й благати в нього допомоги, бо ні в кого більше, а Фросина лежала пластом на долівці в кутку під хорами й не підводилася до тієї миті, поки не засвічувався в її серці пломінчик надії. Тоді вставала, на хвильку втихомирена, Штефан брав її за руку, вони разом виходили з храму і йшли додому, щоб там цілими днями сидіти в хатніх сутінках і чекати…

Й Олесь прийшов. Тихо прочинив двері й, зупинившись на порозі, придивлявся до двох тіней, що тулилися одна до одної на покуті під образами. Штефан різко повернув до дверей голову, достоту як на тих очікуваннях біля ратуші, коли попри пам'ятник Шевченкові хтось проходив, та побачив на порозі чужу людину, бо звідки міг взятися Олесь, адже його вже немає на світі, й тієї надії, що донедавна теплилася в його душі, теж уже не було… А материнське серце упізнало: пані Фросина схопилася, підбігла до зайшлого, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла:

«Де ти був дотепер, мій сину? І чому став інакшим?»

Олесь насправді став інакшим – як тілом, так і душею, що, випечена видивом смерті, заховалася від ворожого світу, мов гусінь у шкаралущу лялечки, й там його далі марудив пережитий страх, який не допускав у душу навіть утіхи від зустрічі з батьками.

Штефан з Фросиною теж довго не могли оговтатися й повірити, що до них вернувся син. Вони вмивали його, переодягали, годували й випитували, та Олесь відмовчувався, і та його мовчанка була страшною розповіддю. Батьки нарешті отямилися, вийшли разом на подвір'я й заволали до пана Геродота, бо ні з ким іншим не могли поділитися щасливою новиною:

«Пане раднику, Олесь вернувся!»

Пан Корнель, який теж довго не міг вийти з подиву, запитував Олеся, що ж то з ним трапилося, й Олесь відповів тільки одне й більше нічого – ні в цю хвилину, ані ніколи потім – не сказав:

«Мене розстріляли… Я виповз із могили».

…У кінці вересня небо над Покуттям затягнулося важкими дощовими хмарами від обрію до обрію, почалися затяжні сльоти. Набухлий Прут виходив з берегів, скраю Торговиці каламутні води досягали хатніх порогів – золотий вересень змерк над землею, а теж у душах людей, спонадіяних на добрі зміни.

Містом пронеслася чутка, що євреїв переселятимуть у гето, і вже квартали над Чорним потоком – від Королівки до Воскресінець – почали обгороджувати дощаними парканами з протягнутою на них білою смугою; євреям з жовтими пов'язками на рукавах і зірками Давида ще дозволялося ходити серединами вулиць із суворою забороною ступати на тротуари, їх валками гнали на каменоломні, що за Багінсбергом, – там цілими днями торохтіла каменедробарка, перемелюючи каміння на шутер для вимощування доріг; шуцполіцаї хапали на Ринку сільських парубків і забирали їх до баудінсту на важкі роботи; в Місті було введено карткову систему для отримання пайки хліба, масла і мармоляди; за шахрайство картками винних арештовували й відправляли до тюрми, яка від віків бовваніла над Рамлярівським озером, й звідти на волю ніхто вже не виходив, – страх розганяв містян по домівках; торговицький базар спорожнів, і там можна було купити за емісійні польські злоти хіба що пляшку гасу, пачку сахарини, жменю карбіду для впроваджених у побут карбідних ламп, а теж привезені з райху губні гармонійки.

Й Олесь, і пан Геродот позакривалися в хатах, й туга та сум ще дужче стужавлювали їхню самотність. Пан Корнель врешті не витримав глухої домашньої тиші, навідався до Шамраїв і попросив Олеся зайти до нього так собі – для розмови, бо серед такої мовчанки, мовляв, і сказитися можна.

Геродот хотів виговоритися, й Олесь жертовно й мовчки слухав його.

«Ось що, – заговорив радник не так до співрозмовника, як до себе самого. – Колись у кутських катушах австрійські жандарми закували нашу свободу, та, видно, не вмерла вона, якщо польська влада мусила споруджувати концтабір у Березі Картузькій, щоб там ту свободу домучити. Совєтські бузувіри, кажуть, видумали ще не бачені знаряддя тортур, щоб з їхньою допомогою перетворити людей на плазунів й примусити їх оволодівати найганебнішою професією донощиків, а титул зрадників піднести до найвищого рангу… Та про це ти краще за мене знаєш… А новітні окупанти задумали винищити вщент непотрібні їм народи – такого дикунства світ ще не бачив… Однак свобода буде вбита аж тоді, коли народ поникне, як ми з тобою нині, у непроглядній сльоті горя заляже на дно і там видохне, немов тритони у застояному болоті. Що скажеш на це, Олесю?»

Олесь мовчав – від напутньої мови радника в ньому почала будитися злість. А чи не закликає його пан Корнель вийти на передній край, а сам залишиться в безпеці за спинами таких, як я? Я ж відбув уже своє, може, тепер черга за вами?

«Відчуваю, що ти хотів би мені відповісти, – продовжував пан Геродот. – Та я вже застарий для таких випробувань, яких тобі, певне, довелося зазнати. Й не всяк до такого здатний. У кожній війні є ідеологи й виконавці ідей… Коли відбувалася розправа над професором Тарновецьким, він попросив мене бути його адвокатом. А чи міг би стати, приміром, захисником на суді Тарновецький? Таж ні, він призначений долею бути бійцем. Я ж тиловий воїн, без яких боротьба обійтися теж не може. На процесі я не так до суддів, як до професора сказав: «Є слово «батьківщина» – могутній наказ, що регулює вчинками людини: почуття любові до вітчизни має надзвичайну силу, коли вона в неволі». І кажу це саме тобі, молодому: не йди на рожен, вичекай, коли настане мить найнеобхіднішої потреби, а тоді вже… Ці самі слова я сказав і Тарновецькому, коли він ставав до праці у відновленій Міській гімназії. Він молодий, учні ще молодші, і нехай будуть готові: така невідкладна мить незабаром настане… Я вважав своїм обов'язком дати йому таке напуття».

«І мені його даєте? – врешті спромігся на слово Олесь. – Дякую… Та я вже пройшов через чистилище, чи не досить з мене?… Звісно, добрі напуття кожному потрібні, та я насмілюся вас запитати: чи давали ви їх собі самому, коли Сальомея покидала ваш дім? Як це так, що для кохання ви досить молодий, а для того, щоб разом з коханою вийти супроти ворога, вам заважає вік?»

Олесеві слова вдарили Геродота в саме серце, й він, стратований ними, сховав у долоні обличчя.

…Останнього дня жидівського свята кучки правовірні євреї повиходили із своїх наметів та складених із кукурудзяного шумелиння купин і зійшлися до синагоги, що на Дятьківському передмісті, на подячну молитву за осінній урожай, хоч дякувати не було за що Єгові, бо урожаю цього року євреям збирати не довелося, вони сиділи на клунках, готові перебратися до гета, коли впаде остаточний наказ крайсгауптмана, а рабин після молитви, випереджуючи німецьке повеління, закликав паству не чекати розпоряджень і переселятися без примусу, займати спорожнілі помешкання, потіснити родичів, якщо в когось є такі над Чорним потоком, добровільно виходити на роботу й уважно прислухатись до порад юденрату: німецька влада пообіцяла дати єврейській громаді самоврядування в гето, утворити свою орднунгполіцію з молодих хуситів. Хай же Єгова дасть юдеям сил пережити цей тяжкий час…

Сальомея прийшла із синагоги додому невпізнавана: в її запалих очах таївся навіть не страх – чорніла крайня безнадія. Вона забула про те, як колись з почуттям вільного птаха вихоплювалася із золотої клітки найбагатшого в Місті власника ювелірних крамниць Баруха Фойєрштайна – свого тата, щоб допасти до раю любові в домі знакомитого адвоката Геродота, й батьківського прокляття за порушення Мойсеевого закону вже не пам'ятала: звична до розкошів її родина – батько, мати й дві сестри опиняться враз у темноті убогості, безпорадні й від горя здурілі, й Сальомея мусить бути з ними; відректися від коханого знайдеться в неї сила, та від свого народу, коли на нього падає найстрашніше зло, – ніколи.

Пан Корнель просив її отямитися від страху, вмовляв перечекати якийсь час, може, у світі щось переміниться до кращого, та Сальомея навіть не чула, що він говорить, вийшла з дому й помчала на вулицю Сєнкевича, в кінці якої пишалася вілла «Ядвіга». Не добігаючи до млинівки, впору побачила на мості вартових шуцполіцаїв і втямила, що віллу вже зайняли німці. Може, там замешкав крайсгауптман або ж розмістився відділок гестапо… Круто повернула назад і зникла у провулках, що вели до торговицького базару.