TextBook Й подумав цієї миті Олесь, що таки ніколи не знищить їх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмує президента Олесевої незалежної держави, й справедливо шельмує, бо не такого керівника заслужив звільнений люд, але ж не вмістилась би його фігура, якби вирізьбив її із мертвого кореневища, в ряді потвор під повіткою – не знайшлося б для неї там місця… Був би то образ нинішньої ущемленої свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелів на білих конях, із золотими трубами, прикладеними до віщих вуст, а замість них вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки. Та інших нині не маємо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голів провідцям, які не винні за свою нездалість, – інші ще не народилися, а без проводу військо гине.
Так міркував Олесь, стоячи посеред подвір’я, а кустратий Гаврилко вже вертався назад, заморивши у кнайпі черв’яка чаркою; від того він подобрішав і, зупинившись біля Олесевого подвір’я, сперся ліктями на паркан і дивився на сусіда здобрілими очима, ніби враз уздрів своє краще майбутнє крізь каламутну мережку похмілля.
Гаврилко вперто вдивлявся в Олеся й очей від нього не відводив, ніби мав задоволення від того, що сусід під його поглядом ніяковіє, не має що сказати, бо і «добридня» не почув; захмелілі Гаврилкові очі бралися то осугою зажури, то спалахували глузливими блискітками, ніби насміхалися над збентеженням Олеся, який ще не позбувся прикрих згадок, а тут цей влізливець хоче від нього щось почути – бо чого стоїть і липне до нього захмеленим поглядом; врешті він вивільнився від п’яної магії сусіда й запитав його знехотя:
«Що доброго чувати, Гаврилку?»
«Біда!» – коротко відказав п’яничка і чекав, що на те відповість Олесь – заперечить чи підтакне, а що той мовчав, то повторив виклично, під’юджуючи його до балачки:
«Біда!»
«Певне, Малгося вам недолила», – спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартівливий тон не спокусився й мовив із безнадією в голосі:
«А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?… Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?»
«Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотів би в кишені…»
Гаврилкові очі скаламутилися від злості, він її вгамував і запитав чемно, аж улесливо:
«А тобі добре, Олесю?»
«А таки добре! – аж скрикнув Олесь, сподіваючись різким тоном відпудити влізливця – хай собі йде своєю дорогою, та що Гаврилко й далі не вступався й пронизував сусіда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилкові, чого йому добре. – А добре тому, що вже ніколи й ніхто не скомандує мені ні «naprzоd!», ні «впєрьод!», ані «vorwаrts!» – став я господарем у своїй хаті!»
«Та який ти господар – бідак із залатаною гузицею!» – зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею.
На вуличках, подвір'ях і в садках було тихо, бо ж неділя й люди ще відлежувалися по хатах, тільки рибалці й пиякові дома не сиділося. Однак на голосний Гаврилків сміх рипнула хвіртка на сусідньому обійсті й тротуаром покрокував, підпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродій у фетровому ширококрисому капелюсі, в маринарці з трикутним ріжком білої хустинки в нагрудній кишеньці, в штиблетах з довгими шпіцами, – був то колишній судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмісті називали професійним політиком. Він зупинився біля Олесевої брами й, змахнувши паличкою в бік Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень:
«Добре лише добрим людям».
«А ви добрий?» – вишкірився на нього Гаврилко.
«Добрий той, хто прожив у милосерді й любові, хто живота свого не жалів за друга своя. А я грішний», – спокійно відказав Геродот, не дивлячись ні на Гаврилка, ні на Олеся, лише в бік Студентського парку, ніби саме там, у липовій тіняві, таїлася та незрима доброта й любов.
На дзвіниці Михайлівської церкви заталанів дзвін, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовіста. Пройшовши кілька кроків, він зупинився, оглянувся й мовив напутньо:
«Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і «naprzod», і «впєрьод», і «vorwärts». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющі будьте й пам'ятливі!»
«Ти зрозумів, що цей дивак наплів?» – спитав Гаврилко в Олеся, коли Геродот зник у бічній вуличці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Торговиця» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 2. Приємного читання.