Розділ ІІ Альфа і Омега

І хоч жінка не мала багато часу, та кілька хвилин нічого не вирішать у її нагальних проблемах.

Вона підійшла до води. Мала взяла посудину, наповнену попелом, та висипала то все в річку. Попіл у воді в одну мить розчинився, а ріка й далі була чистою та прозорою.

– Мамо-мамо! Вдалося, я все зрозуміла! – мала задоволено заплескала в долоні.

Схопила склянку з брудною водою, вилила її в ріку і набрала чистої води…

Жінка нічого не зрозуміла. Тільки здивовано стенула плечима.

– Але, що, донечко, вдалося? Що?

– Розумієш, – відповідала серйозно донька. – Це все не просто так. Порох у склянці з прозорою водою робить воду каламутною, а в річці його майже не видно. У мене сьогодні в школі був невдалий день. Ти ж мене розумієш, правда. Так інколи буває: в усьому відразу не щастить. І я сиділа в роздягальні та плакала. І нарікала на долю. Мені здавалося тоді, що то нам у родині так пороблено, і я тоді зрозуміла, чому ти постійно скаржишся, бо світ і справді дуже жорстокий. Мої нарікання випадково почула вчителька з хімії. Ні, вона не стала мене заспокоювати, вона просто попросила вдома зробити цей експеримент. Сказала, що я кмітлива дівчинка і все зрозумію.

– І що? – жінка нічого не розуміла. – До чого тут вода та попіл?

– Мамо, вода в склянці від попелу стала відразу брудною, а в річці той попіл тільки трохи був помітний, а потім взагалі пропав. Коли ми долаємо якісь негаразди чи неприємності, чомусь стаємо схожими на цю склянку з брудною водою. А чому б не спробувати буди схожими на річку. Ми ж маємо вибір…

Я не знаю, чи жінка зрозуміла те, що хотіла їй сказати донька. Та я хочу стати річкою…

3. Там, де багато неба

…Хто сліпий, тому скрізь ніч. Якщо ти темрява – скрізь для тебе пекло.

Григорій Сковорода

Чи є різниця між самотністю, котру ти сам вибираєш, та одинокістю-самотністю, яка обирає тебе? Велика. Так само як між ставком та озером. І ставок, і озеро – це водойми у заглибинах суші. Однак озеро – це водойма природного походження, ставок – штучного. Спочатку Олексієва самотність нагадувала йому отой штучний став, викопаний ним самим, через свідоме бажання заховатися, утекти від світу, зануритися в себе. Та з часом відчув, що той став перетворюється на озеро, бо не потрібно було підживлювати його штучно водою. З’явилися джерела, які щедро наповнювали його. Буття враз перетворилося на насолоду від самототожності. І прагнення відокремитись від оточуючих хоч на деякий час, заховатися від навали світу перетворилося на постійне бажання захищати незалежність своєї внутрішньої території від вторгнення. Це робило його схожим на схимника.

Чи отримував задоволення від такого добровільного усамітнення? Так. Хоч навідувалися часто друзі, розважали розмовами, допомагали. Багато хто з них відверто заздрив його силі духу. Бо він зумів відокремитися від посягань великого світу. Друзі вважали його великим самітником, справжнім, досконалим чоловіком, для якого оті фізичні блага, гонитва за грішми – то порожній звук. Він став для них чимось на кшталт прикладу для наслідування, таким собі гуру, і дехто навіть пробував пожити хоч трохи так, як живе Олексій. Та пороху надовго не вистачало. Колишня дружина чи колишня наречена, теперішня дружина чи діти… Обов’язково знаходилася вагома причина у вигляді фізичного чи матеріального, щоб повернутися назад, у велике місто. І Олексій знову залишався наодинці зі своїм добровільним усамітненням.

Його добровільна самотність ніколи не мала обмежень, якихось правил поведінки, мотивацій, бажань. Вона просто була і залишається досі його доброю колежанкою. Самотність для Олексія – це не стан душі, яку випадково замкнули саму вдома чи вона сама замкнулася, та ключ від дверей ніяк не віднайде. Можна відчувати себе щасливим і в порожній хатинці чи навіть на безлюдному острові. Це стан самості. Ідеальний стан для того, кого дістав світ, і ти майже силоміць випхав себе з нього, випхав туди, де тобі краще без… усіх. Бо без тебе той залюднений світ і так не пропаде, знайдуться все нові та нові жертви, яких він чавитиме, жуватиме, випльовуватиме. Олексій був настільки переконаний у власній правоті, що доволі рідко й брався до суперечки з тими, хто не погоджувався. Бо енергетична наповненість його слів підкорювала, й опонент майже завжди здавався.

Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів.

Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою».

Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають.

І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів…