Розділ ІІ Альфа і Омега

– Ой, Магдочко! Я розтелепа. Найважливішого не спитала. Ти згодна?

Звісно, вона згодна. Глянула на чужого чоловіка навпроти, який сидів втупившись у вікно і виховано чекаючи, коли вона припинить розмовляти, щоб ще раз їй доступно пояснити: він кохає її, а не свою дружину. Він готовий усе життя своє перевернути через неї, до її ніг кинути все, що залишиться після розлучення, тобто голе своє тіло, бо і дружина, і дітки таки обберуть його до нитки. Магда скривилася, наче з’їла кисле яблуко, й активно закивала:

– Магдо, ти мене чуєш? – защебетала Оля. – Чо мовчиш?

– Чую. Просто на знак згоди киваю.

– Ага. Ой, яка я рада. Бо Михасик казав, що ти мене пошлеш, типу я тебе дістала своїми дурними знайомствами. Класно буде! От побачиш. Па-па, сонце! Спокійної ночі.

– Слухай, любчику, – вимкнувши телефон і поклавши його на стіл, звернулася Магда до чоловіка. – Ти мусиш йти. У мене вранці ділова поїздка напланувалася. Так несподівано. От зателефонували щойно. Та що вдієш? Таке життя. Давай добалакаємо, коли я повернуся. Я приїду, передзвоню, ти охолонеш, може, і я передумаю, а може, і ти.

Той від радості аж підскочив. Хоч Магда знала, ніяких дзвінків не буде. Бо все проходить, і пристрасть, і напевне кохання теж. Чи те, що ним називають люди.

Андрій пішов, повернувся до дружини. А Магда дістала з шухляди старий фотоальбом. Там щасливі лиця – її бабуся з дідусем, мама з татом. Весільні, сімейні фотографії… Рідні й любі її серцю люди, які любили і продовжують любити її. Дідуся, бабусі й тата вже немає, проте… Хто сказав, що не можна любити того, хто помер? Якщо вони в тисячі разів ліпше від тих, хто досі живе? Ось ця фотографія її улюблена. Мама поклала голову на плече тата, а той ніжно, ледь помітно губами торкає її волосся, і стільки ніжності та любові в цьому жесті. Мамині очі світяться щастям, татові – ніжністю та вірністю: «Твій, назавжди, навіки з тобою». По смерті тата мама так і не вийшла заміж. Для чого? Вона продовжує любити тата, бо то її слова: «Хто сказав, що не можна любити того, хто тілом мертвий?»

Любов. Магда знає, що вона є. І тато, і мама, і дідусь з бабусею для неї живі приклади. А вона? Що, вона? Чи любила?

Наче й не з нею то було, а чи то в іншому вимірі, житті, часі. Тоді, коли від одного знання, що він є, робилося добре, мед розливався тілом, виростали крила і вона літала, а не ходила землею, марила сонцем, марила небом. Бо він для тебе був і сонцем, і небом. Він був її повітрям, її життям. І враз усе закінчилося.

Чи не враз? Чи можеш назвати дату, годину-хвилину-секунду? Так, може. Бо в неї, як в операційній у реаніматолога, достеменно все записано. Намагання знову відростити крила, схопити хмари, мов віжки, і не випускати закінчилися нічим. Шашіль байдужості все сточив. Ох, мамо-мамо, які ви були розумні, коли казали, що для щастя потрібні двоє. Не один, не пів, а двоє…

І хмари залишилися в небі, а вона впала, чекаючи на миттєву смерть, а та все не приходила – дорогу забула чи… Ні, не забула. У долі щодо неї інші плани. Тож вона просто лежала долі, вірячи, що кохання не існує. Його просто нема. І вона, як той лікар-реаніматолог в операційній, виводила своїм кострубатим почерком дату, годину-хвилину-секунду смерті пацієнта. Кохання померло. А вона? Вона також мала померти, проте живе. Питає своє відображення в люстрі щоденно – ЧОМУ. І не знаходить відповіді. Коли помирає людина – її не воскресити. Будуть поминки, дев’ятини, сороковини, роковини. Пам’ять постійно повертатиметься в день, коли те сталося. І від часу біль не вщухне, а перетвориться на біль за тим, чого чи кого вже не буде. Те саме з коханням. Його вже не буде. Дев’ять днів, рік, два, п’ять. Як називається у фантастичній літературі труп, котрий повернули до життя? Зомбі, здається. Зомбі, який тільки зовні нагадує людину, яку пам’ятаєш, яку знав, якою жив.

А на третій рік на твоєму порозі з’являється розкладений труп кохання. Що це? Також зомбі. Від справжності нічого не залишається. Амінь, і вічна пам’ять, і земля пухом. Роман просився назад, переконував, що все усвідомив, говорив несусвітні дурниці про церковні обітниці, навіть погрожував. Хіба можна вірити зомбі? Як пояснити, що від їхнього минулого зостався тільки попіл. Навіть не так, й попелу майже не зосталося. Усе забрав вітер.

Інколи так важко робити вибір, принаймні ми вперто себе в цьому переконуємо: важко, і край. Але насправді все неочевидне є навіть дуже очевидним. Що, плутано пояснюю? Не зважай, я така, інколи надто сумбурна, емоційна. Звикай! А ця історія про вибір, і вона майже не вигадана.

Жила собі на світі жінка. Важку мала долю. Принаймні так їй здавалося. Здавалося, що проблем у неї більше, аніж в інших людей, негаразди частіше навідуються до неї, аніж до сусідів, а щасливі моменти, якщо і трапляються у житті, то аж надто короткі.

Неподалік її хати текла річка – широка, повновода. Жінка любила дивитися, як потужно та впевнено річка несе свої води, як ламає завзято кригу навесні, як переборює грози та зливи… Жінка заздрила природній силі ріки, інколи їй так хотілося бути річкою. Минав час, жінка закохалася, одружилася, у неї народилася донька, і навіть на мить здалося, що негаразди покинули її, проте… Ненадовго. Бо відчуття незахищеності та якоїсь безвиході дуже рідко полишають того, хто сам не хоче, щоб вони його покинули. Донька цієї жінки любила гратися біля річки. Вона будувала на березі будинки з каменя та піску. Одного разу жінка, заклопотана різними, як їй здавалося, дуже важливими та страшенно потрібними справами, заскочила дитину за дивним заняттям. Мала сиділа на піску, тримаючи в руці склянку води, та старанно розмішувала в ній попіл. Прозора вода в склянці вмить стала брудною. Донька здивовано гмикнула.

– Що ти робиш, донечко? – перепитала здивована жінка. – Навіщо ти в чисту воду накидала бруду?

– Це експеримент, матусю, – серйозно відповіла дитина. – От дивися.

Мала поставила склянку з брудною водою на камінь. Узяла до рук миску з попелом та підійшла впритул до річки.

– Підійди до мене, мамо!