Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Я не знав… що ти існуєш.

— Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.

— Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань.

— Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.

— Не випендрюйся.

— Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…

— Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.

Деякі теми… Круто.

— Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.

Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.

«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»

— А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?

— Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?

Батько відповів контрзапитанням:

— Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?

— Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ.

— Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.

— Аякже!

— А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця!

— Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?