Розділ «Анна Хома Репетитор»

Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.

Андрій ніяк не міг відсапатись.

Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.

— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.

— У вас тахікардія.

— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.

— Я не можу… якщо з вами щось…

— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».

Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.

Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.

Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?

А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?

За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.

— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?

Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:

— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…

— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?

Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.

— Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?

Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.