Розділ «Анна Хома Репетитор»

— А ви — поет.

— А ви не схожі на адвоката.

…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав.

Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати.

Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги.

«Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?»

Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки.

Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности.

Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір.

Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан.

Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років.

Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду.

Андрій ледве второпав, ХТО перед ним.

— Здаюсь, — підняв він руки, отямившись від першого удару. — Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону.

Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити.

— Мама є?

— У, У…

— Це означає, — є чи нема?

Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він?

— …ма.