Розділ «Анна Хома Репетитор»

„Саме час прокинутись“.

Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата:

— Як ВІН?

І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти:

— Він ще живий…

А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше.

Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком.

А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати:

„Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“

До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу.

За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ — найогидніший спосіб чогось дочекатися.

Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку.

Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися.

Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава.

Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ — порожню.

До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої.

Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці?

Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву треба було рушати до „Супермаркету“. А це означало — пройти повз білий пікап, якого він вперто не помічав, хоча той невідлучно чатував під його вікнами, наганяючи звичного, осоружного страху.

Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість?

Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику — і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“.