Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

— Так. Передайте це Еріку, — вона підійшла до коменданта, обійняла його й поцілувала в щоку. — Сподіваюся, вас влаштує така відповідь на питання, якого ви не наважилися поставити? — і вона вислизнула з кімнати.

Ліза лягла і приготувалася до довгих роздумів, але тієї ж миті заснула.

8. День сьомий: Завіса

Прокинувшись, Ліза була вкрай здивована тим, як довго спала. Сутінки вже заповнили простір кімнати. Погукала Магду. Спитала, котра година. П’ята вечора. Злякалася. Останній день майже збіг. Глянула на квіти, запитала про Еріка. Магда похитала головою. Ліза втопила обличчя в пелюстки. П’янкий аромат. Запаморочилося в голові.

Пішла до ванної. Роздягнулася. Включила душ. Вода. Шумить. Наче дощ. Вода. Торкається тіла. Легко. Безболісно. Теплі струмені обіймають тіло. Приймають його у себе. Тепло. Спокійно. Млосно. Хай дощ потриває. Ще трішки.

Треба вдягнутися. Дістала пакет із одягом.

Ерік.

Ще один спогад.

Про нього.

Розклала речі на ліжку. Все дуже просте. Полотняна сорочка. Біла. Розшита білою ниткою. Химерний комірець закриває шию. Ґудзики до середини грудей. Верхній не застібала — Ерік трохи прорахувався з розміром, і ґудзик тиснув на горло. Вільні ж чорні брюки якраз її розміру. Сорочку залишила випущеною. Вона майже готова.

Магда принесла кави, і Ліза зрозуміла, що виходити з кімнати більше не дозволять. Підійшла до вікна, визирнула на вулицю. Там знову охоронець. Магда всадовила її на стілець, стала розчісувати волосся. Підняла його вгору і стягла у вузол, поверх одягла невелику сітку. Ліза все зрозуміла.

— Магдо, зараз по мене прийдуть?

Магда заспокоїла її, сказавши, за нею прийдуть пізно ввечері, просто вирішила прибрати їй волосся тепер, аби не турбувати потім. Ліза запитала, чи можна вийти трохи подихати повітрям, і Магда знову заперечливо похитала головою. Випила кави. Почали говорити про дурниці. Ліза сіла біля вікна, узяла до рук квіти й дивилася, як сутінки крок за кроком заповнюють місце світла. Споночіло. «Сніг так і не встиг піти», — подумалося. Знову згадала про Еріка. Де він? Що робить? Боляче.

Магда, відчувши щось, підійшла до неї, обійняла за плечі. «Поплачте», — мовила. Але сліз не лишилося. Та й за чим плакати?

— Плакати треба було раніше, — відказала Магді.

Часу ще багато, а думки вичерпано. Немає охоти про щось думати.

— Ці кілька годин — найболісніші, — сказала Магда. — Потім буде легше, хіба що… — Магда затнулася.

Лізі подумалося, як важко людям вимовляти деякі слова. Навіть вона уникала їх.

Подумки попрощалася з кімнатою, у якій прожила тиждень. З будинком. Парком. Потім з усіма, хто був їй дорогим, не забувши Пола, Магду та Еріка.

Магда застелила ліжко й уклала Лізу. Запитала, чи не потребує дзеркала. Ліза відмовилася. Який сенс дивитися на себе? Забула своє обличчя. Хай так і лишається. Чи не має Ліза бажання нафарбуватися? Вона розсміялася. Дрібне марнославство. Її тіло знівечать, смерть спотворить обличчя, а вона розмальовуватиме його дурними фарбами? Ні, хай краще лишається, як є. Згадала про Еріка. Він пам’ятав її такою і, зрештою, якщо прийде, побачить усе й навряд чи запам’ятає її дурне нафарбоване обличчя. Ні, хай узагалі не приходить. Ех, оце марнославство. Жіноче. Нащо йому кров пам’ятати?