Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Ліза насторожилася. Комендантові могли наказати поставити їй це питання. Але останнім часом відчуття настільки загострилися, що обдурити її було майже неможливо. Відчувала в його питанні звичайну людську цікавість і жодного подвійного дна.

— Уявлення не маю. Виконав свою роботу. Може, втомився. Ми всі заморилися, Поле. Навіть я. Потребуємо відпочинку. Мені найпростіше. Нічого такого тієї ночі не було. Прийшла до нього, бо відчула страх. Хотіла, щоб хтось був поряд. А відтак у мене пішла носом кров. От і все.

— Дякую. Мене б діймала цікавість, а він би ніколи не зізнався. Але чому він не залишився з вами, адже ще потребуватимете його підтримки?

— Може, йому забракло сил. До того ж він обіцяв приїхати насамкінець. Йому дозволять бути присутнім?

Пол відповів:

— Ні. Напевно. Але хто знає? Та краще не тіште себе марними надіями. Такого ще ніколи не траплялося. Навіть я не маю дозволу.

Ліза всміхнулася:

— Я й не хочу, щоб йому дозволили. Чесно. Ви мене розумієте, Поле?

— Якщо отримає дозвіл, не зможу його зупинити.

— Погано, попросила його, не подумавши. Мені буде важко бачити його.

Ліза відчувала, що комендантові кортить спитати про її ставлення до Еріка, але він не наважується. Пол перейшов на інше.

— Вам дуже страшно?

Ліза задумалася:

— Тепер, певно, ні. Поле, як це буде?

— Не знаю. Ніколи не бачив. Хіба що на площі. Не знаю, як це відбувається там. Кажуть, швидко. Кажуть, болю трохи. Але хто знає? Думаю, витримаєте все гідно, майже не сумніваюся. Але якщо захочеться кричати — кричіть, плачте. Все одно ніхто не чутиме, окрім нього.

— Ви його бачили? Який він? Він людина?

— Не відаю, хоча й знаюся на цьому. Він багато вміє. Зокрема, опанував ваші виверти. Тому постарайтеся нічого такого не застосовувати, навіть якщо дуже кортітиме. Робіть, що він накаже, й тоді все буде добре. Якщо за цих обставин доречно вжити слово «добре». Мені справді шкода, Лізо, що таке трапилося саме з вами, але нічого не вдієш. Нам усім дуже жаль. Мало не вперше. Я завжди виконував свій обов’язок, знаючи, що чиню правильно. А тепер… Але ж вам від цього не легше.

— Мені легше. Дякую вам, Поле, за вашу приязнь.

Пол відчув, що розставання стає заважким:

— Прощавайте, Лізо, вам час іти. Хотів попрощатися з вами тут, сьогодні. Можу я зробити для вас іще щось?