Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

над морем:

Бо і сам я — любов. Бо і сам я — поверхня!

Не залишай мене! Ти мене не залишиш!

Знаєш — душа моя — це небесні покої,

Батьку, кожна любов, мучиш мене якою,

Душу мою, мене — робить безмежнішим,

ширшим».

Рядки нагадували молитву, і цю молитву візьме вона із собою. Може, Ерік зумисне лишив книгу для неї, щоб підтримати, зміцнити? Можливо, лишив ці рядки для неї, як ту нотатку, на випадок, якщо не зможе прийти? Раптом захотіла довідатись, що у нотатці. Рука було потяглася до кишені, де лежав папірець, але вона відсмикнула її. Якщо так дотримуватиметься обіцянок, не виконає жодної. Вона продовжила читати:

«Зимнього неба Пан, Той, що безмірність муки

раптом з любов’ю змішав; з простором незчисленним.

впасти на землю дай, дай розкинути руки,

щоби пальці мої звісились у морок смертний.

Буде нехай то хрест: горе долає доблесть!

Дай же обійми, ні, погляд лишень упіймати.

І проспівати про ту, чий невловимий образ

Змусив мене на землі краще Тебе пізнати».

«Буде нехай це хрест», «дай розкинути руки».

Ці фрази лякали найдужче. Бо у дивний спосіб нагадували почерк її пошуків, наче писав він про неї, шукали вони, знаходячись тут, одні й ті самі речі. Вона не розуміла, як такий збіг міг виникнути, але відчувала, повинна продовжити розшуки. Перечитала весь вірш. Шістнадцята строфа викликала більше подивування:

«Де вони всі? Де я? — Тут, у снігу, як

стеблина,