Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

— Побачимо, — мовила жінка. — Поза тим, проявляти агресію — не в ваших інтересах. Мусите призвичаїтися до нових обставин, а на це піде час. Насправді, усе вкрай просто. Існує низка правил, їх слід виконувати. Ось і все. Натомість отримуєте чимало. Послух — незначна ціна за можливість почуватися людиною.

— Людиною? Жартуєте? — перепитала Ліза.

— Ну, принаймні до певної межі. Висловилася фігурально. Проводити диференціацію на мовному рівні нам поки що важко. Можливо, це свідчить про погане усвідомлення нами того, з чим доводиться стикатися. У звичайній в’язниці умови є такими, що істоти, подібні до вас, перестають почуватися людьми в будь-якому сенсі слова. А тут вам, можливо, пощастить зберегти гідність.

— Знаєте, Магдо, прокляті усвідомлюють це ще повільніше. Нелегко одного дня зрозуміти, ти — не людина, принаймні не зовсім, а отже, зовсім не те, чим вважав себе від дитинства. І зовсім важко втямити, що ти інакший, здатен змінювати реальність і становити загрозу для оточуючих. Що в тобі тече кров демонів. Чи ви так не вважаєте?

— Дехто так думає, хоча дати остаточну відповідь на питання про ваше походження не поталанило поки нікому.

— А що з нами робити, вже вирішили. Трохи бракує логіки. Спершу б з’ясували, чим ми є, а відтак боролися б із наслідками.

— Поки з’ясовуватимемо, — Ліза спостерегла, як Магдині губи знову нервово пересмикнулися, — вживати заходів буде запізно.

— Знищувати легше? Не відповідайте, жоден варіант відповіді мене не влаштує. Врешті-решт, ведемо порожні розмови. Даруйте, маю погану звичку з усіма сперечатися. Батько привчив. До речі, бачила я тих, які опинилися у «світських» тюрмах, щось не помітила в них втрати гідності.

— Вам здалося. Навіть не уявляєте, крізь яке пекло вони проходять. Перед смертю ці істоти вже не здатні ні про що думати, крім болю й сорому. Це, до речі, паралізує їхні здібності, їхній потенціал.

— Чому ж зі мною вчинили інакше? — поцікавилася Ліза.

— Так, — Магда ляснувши долонями по столу, підвелася, — розмову завершено. Година пізня, вам час до ліжка.

Проминувши коридор та хол, піднялися сходами вгору, на другий поверх. Ліза намагалася розпитувати, але Магда вперто мовчала. Вона увімкнула нічну лампу й дістала з шафи піжаму. Лізу здивувало, що та виявилася її розміру, хоча причинами дивного збігу не поцікавилась. Усвідомила раптом: матиме дурний вигляд, ставлячи питання, на які годі отримати відповідь. Мабуть, те, що в’язні не мають права на запитування, входило до переліку неоголошених правил закладу. Тож терпляче чекала, поки до неї зволять звернутися.

Магда, витримавши паузу, відчинила вікно, підійшла до ліжка й, відкинувши ковдру, мовила до Лізи:

— Спробуйте заснути. Може, поталанить. Зазвичай, першої ночі ніхто не спить. Чекають, що по них прийдуть, але, повірте, сьогодні вас не турбуватимуть, і найближчими днями також. Не мучтеся намарне. Краще виспіться. Завтра на вас чекатиме прийом у коменданта, та й інших справ буде задосить. Я б запропонувала снодійного, але тут заборонено вживати такі препарати. Можу почитати, заспокоює.

Ліза не надто вірила, що їй пощастить заснути, проте на Магдину пропозицію пристала. Та допомогла їй одягти піжаму й влягтися.

Свіжі простирадла.

Випрані.

Від.

Запаху.

Іншої людини.