Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Обійняли.

Вона тихенько заплакала.

Обійми розімкнулися.

Знову незрозумілі звуки. Простягнула руки, але наштовхнулася на чиюсь спину. Тишу розрізав звук голосу: «Еріку, опусти пістолет, не роби дурниць». У голосі ані тіні страху, але вона відчула — володар голосу наляканий.

— Еріку, нічого не зможеш вдіяти. Навіть вивести її з будівлі не пощастить. Поклади зброю, поговоримо. Не роби всім гірше. Занапастиш і її, і себе. Себе ти однаково згубив. Зроби те, для чого прийшов, — попрощайся з нею і дозволь мені закінчити.

Від слова «закінчити» побігли мурашки по спині. Ерік мовчав. Вона обхопила його передпліччя й чимдуж притислася, боячись, що він повірить словам ката й віддасть її.

— Хочеш, помри разом із нею, — голос намагався переконати, — допоможу тобі, але не роби того, про що шкодуватимеш. Краще за мене знаєш про наслідки. Занапастити всіх хочеш?

Ерік заговорив, але голосу його не впізнала:

— Лізо, зможеш вистрелити, якщо доведеться?

Ліза не зрозуміла, до чого він, й розгублено мовчала.

— Не чую, так, чи ні? На курок натиснути не побоїшся?

— Ні.

— Тоді знімай пов’язку й візьми в мене пістолет.

Ліза послухалася. Вона насилу розв’язала вузол на потилиці й почекала кілька секунд, поки очі звикнуть до світла. Поряд із нею — завмер Ерік і цілився у людину в масці, яка стояла внизу. Ліза підійшла й взяла з Ерікових рук пістолет. Ерік зістрибнув з помосту. Ліза, націливши пістолет катові у голову, терпляче чекала, поки Ерік сковував йому руки, зв’язував ноги і затикав кляпом рот. Зробивши це, повалив супротивника на підлогу й забрав у Лізи пістолет. Вимкнув світло, і вони вийшли з кімнати.

— Де медальйон? — спитав він.

Повертатися не хотілось, але залишити річ було неможливо. Вона втретє відчинила двері в кінці коридору. Світла не вмикатиме. Піднялася на поміст і наосліп відшукала на лавці медальйон.

Коли повернулася, Ерік узяв її за руку, і вони мовчки рушили до сходів. Там він зупинився, щоб пояснити план подальших дій.

У коридорі першого поверху Ерік заштовхнув Лізу до однієї з кімнат і попрямував до кабінету лікаря. У кімнаті вона кинулася до вікна. Стрибати високо, але не смертельно. Впала на оберемок листя. Встала й роззирнулася. Світив зрадницький осінній місяць-повня. У кількох вікнах ще горіло світло, і Ліза, притиснувшись до стіни будівлі, стала огинати її. Дійшла до фасаду. Біля дверей охорони не було помітно, але з вікон чудово проглядався освітлений ліхтарями й місячним світлом прибудинковий майданчик. Ліза нарешті побачила чорну Ерікову машину, що стояла впритул до темряви, але все одно до неї лишалося кілька метрів освітленої території. Ліза лягла на землю й поповзла. Досягнувши кінця затемненого простору, підняла голову й глянула на вікна. Силуетів у вікнах не помітила, але будь-якої миті хтось із мешканців будинку міг визирнути, аби помилуватися місяцем. Ліза, зіп’явшись на рівні, знову проказала молитву й чимдуж кинулася до прочинених дверцят машини. Вскочила всередину, там на підлозі побачила ковдру, під яку й сховалася. Знову болісне очікування. Шия дедалі частіше нагадувала про себе, і Ліза не могла позбутися думок про чудову перспективу повернення. Вона тремтіла. Нарешті передні дверцята відчинилися, і Ліза почула, як хтось побажав Ерікові щасливої дороги. Машина рушила. Ерік мовчав, і Ліза не наважилася заговорити. Відчула, як авто знову зупиняється. Ерік ненадовго вийшов, але вже незабаром автомобіль скажено мчав дорогою. Лізу заколисало, і вона заснула.

Хтось її штурхав. Спросоння вирішила, що втеча їй наснилася і вона знову в маєтку. Розплющила очі, в обличчя дув вранішній вітер. Неохоче вилізла з машини і відчула, як затекли ноги. Автомобіль стояв посеред лісу на галявині. Світало.

Ерік всміхався і жував яблуко й кинув їй друге.