Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

Священик узяв її за руку, підвів до вівтаря. Казав:

— У Євангелії від Марка сказано: «Дванадцять років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від багатьох лікарів та витратила все, що мала, а полегші ніякої не зазнала, ба й навпаки, ще гірше їй стало». Погодься, дитино, виглядає цілком сучасно, бо й теперішня медицина не лікує всі хвороби. Так от, ця жінка, «почувши про Ісуса, підійшла в натовпі ззаду й доторкнулась до Його одежі. Мовила-бо: „Як доторкнуся до його одежі — видужаю“. І висохла тієї ж хвилини її кровотеча, і вона почула тілом, що одужала. Ісус, вмить почувши, що з Нього вийшла сила, обернувся до народу і спитав: „Хто доторкнувся до моєї одежі?“ А що всі відпекувались, Петро мовив: „Бачиш, як натовп тиснеться до Тебе, і питаєш: хто до Мене доторкнувся?“ Ісус сказав: „Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене“. І озирнувся навколо, щоб побачити ту, що так вчинила. Жінка ж, налякана, побачивши, що не втаїться, — знала-бо, що сталося з нею, — тремтячи підійшла й, упавши Йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до Нього доторкнулась і як негайно одужала. Він їй сказав: „Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Іди в мирі й будь здорова від твоєї недуги“».

«Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі цій скажете: „Перейди звідси туди!“ — то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого». Це так уже в Євангелії від Матвія написано. Вір, дочко, і нічого не буде для тебе неможливого. Бо по нашій вірі воздасться нам…

— І ви не станете мені казати звичне — змиритися, прийняти?..

Сивочолий немолодий чоловік уважно дивився в її очі:

— Змиритися? З чим? Змиритися можна зі смертю. А її тут нема. Ваш чоловік живий, він дихає, серце його б’ється.

— А розум, отче, розум? — не вгавала Зоряна.

— Розум? Так, розум, — казав спокійно та розважливо. — А чому не кажеш про душу? Що можуть знати лікарі? Яку правду? Тільки Господь дарує людині життя, і тільки Він може його забрати. А людина — то інструмент у руці Господа. І зроблений кожен із нас на подобу нашого Отця, нашого Творця. Тому, дочко, не вір усьому, що кажуть, вір очам своїм і серцю своєму. І молися, дитино. Бо слово було на початку всього, і воно не тільки вбиває, воно й воскрешає. Пам’ятай, що сказав Ісус своїм учням: «По вірі вашій воздасться вам».

Він її поблагословив, провів до дверей, дав свою парасолю. Коли вона сказала, що поверне, то тільки рукою махнув. Вона тут уже два роки лежить, то, певно, на неї й чекала. А зараз вона має йти до чоловіка, до світла. А він молитиметься разом із нею за раба Божого Сергія. А дві світлі молитви завжди ліпші, аніж одна, бо коли любиш і віриш, то…

— Нічого нема для вас неможливого, — зашепотіли губи.

Якесь внутрішнє світло заповнило її. Була вже не одна у своїй вірі. Повернулася назад у лікарню. Перелякана Лєрка ні в сих, ні в тих стояла перед реанімаційним відділенням, переминаючись із ноги на ногу. Подруга якимось чином, певно, за гроші змогла домовитися з лікарями, щоб впустили Зоряну ще раз до Сергія і деякий час просто не зазирали до палати. Зоряна сіла біля його ліжка, поклала голову коло руки коханого, шепочучи якісь дурні слова про те, як вона його любить і що він не може померти, і має жити для неї, для сина. Слова закінчилися і вона заснула.

Дивний сон намарився їй тоді.

Посередині лісу зеленого — простора галявина, і Зоряна на ній. Вбрана в розкішну сніжну з ледве вловним рожевим серпанком сукню. Вона в ній вінчалася. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола. Звідкись береться музика, «Місячна соната». І Сергій запрошує її на вальс, але чомусь вона бачить тільки його очі. Грає місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче палко на вухо:

Тримай мене на відстані, коханий!

Ти ще не чув, щоб так тебе назвала?

На відстані дзвінків, мовчань незнаних,

і жартів лоскоту, і тем (таких загальних!)

не пропусти моїх бажань навалу!

Тримай мене на відстані, коханий!

Тримай, немов Атлант, бо вперте небо