Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

— Бідняточко, як звесі? — запитала нянечка, яка знайшла його липневого ранку біля контейнера зі сміттям. Таке на її пам’яті вже траплялося, та з нею вперше, от і спитала, що на язик упало.

— Ій-ій, — відповів, схлипуючи, заплаканий, запісяний, замурзаний, вбраний у синю майку та чорні шорти білявий сіроокий хлопчина, простягаючи до старої жінки рученята. — Їй гам оці. І а-лю-лі.

Що може розповісти півторарічна дитина про себе? Людська свідомість надто куца в такому віці, ти настільки довірливий і відкритий, що світ здається безпечним. Адже поруч вони, відповідальні дорослі, котрі мають оберігати — мама, тато — люблячі, турботливі. А коли з’являється відчуття приреченості (чужий, нікому не потрібний, зайвий, неповноцінний), бо ніхто ні від чого тебе не береже, тоді й спрацьовує інстинкт самозбереження через загострення внутрішнього стану.

Хлопця записали в свідоцтві про народження Сергієм. На цьому наполягала нянечка, яка його знайшла.

— Каже, жи звеці їй, то, певни, Сергій.

А чому не Андрій чи Віталій? Там також є кінцівка «ій». Але ніхто в такі тонкощі не влізав. Чи не однаково? Хай буде Сергій. Назвати ж якось треба. Добре, що Рудольфом чи Дельфіном не нарекли. Бо доволі часто матусі-зозулі, що відмовляються від власних малят у пологових будинках, воліють залишити своїм-несвоїм діткам хоч якийсь спадок. Ним вони вважають пишні імена. Така от компенсація за материнську любов. І разом із Сергієм у дитбудинку мешкали Ізаура з Еврідікою та Іглесіо з Руміном. Мов у приказці: як назвеш — таким і буде! Тож нянечка, що його знайшла, мала непоганий смак. Бо ім’я Сергій — не найгірше. І прізвище записали — Безхатченко. Також вигадка нянечки. Що ж, певне, то ліпше, аніж Найденко чи Сирота. А день народження? Тут просто: день, коли він знайшовся, рік — також приблизний намалювали… От і вся історія його офіційної документальної з’яви на світі білому. Півторарічний хлопчисько Їй, підкинутий та нічийний.

Після медогляду здорове (а що йому станеться влітку?), нагодоване, вимите та чисто й тепло вбране дитинча відправили в будинок маляти доростати до дитбудинку. Через шість років, за іронією долі, Сергій повернеться до цього ж дитячого будинку, щоб провести в ньому довгих дев’ять літ.

Скільки схожих між собою історій почув Сергій за роки, проведені в сиротинці? Траплялися й набагато гірші, ніж його. То коли дітей новонародженими малятами викидали в смітники, в смердючі нужники на автостанціях, залишали взимку посеред поля чи в лісі під деревом замерзати. Не набагато кращими були історії, коли малюків напівживих, опухлих від голоду чи синюшних від переохолодження, силоміць забирали від горе-батьків, наркоманів чи п’яниць, із підвалів, горищ, напіврозтрощених халуп. Кожна історія особлива, кожна мала однакове закінчення — гірке і передбачуване. Світ дитини валився — і разом із тим створювався новий. Його те безпомічне маля мало по крихті ліпити для себе із залишків тепла тих дорослих, хай нерідних, хто тоді був поруч, хто міг не лише дати харч, чистий одяг, дах над головою, а й міг подарувати розуміння, тепло серця… Нянечки, вихователі, вчителі, такі ж обділені долею та материнським теплом дітлахи поруч, не брати і сестри по крові, а брати та сестри по духу. Багато жорстокості, багато страждання, і фізичного, на жаль, теж, яке з часом стає частинкою плоті, і ти змушений прийняти його, впустити в себе, а потім перекладати на такі ж тендітні плечі інших, молодших від тебе.

Був іще один вихід — позбутися всього цього в один мент, померти. І вмирали, накладаючи на себе руки: вішалися, різали вени, топилися. Гірко про це згадувати, а завжди пам’ятати? Ох, так! Хату не збудуєш на крихкому ґрунті, не зліпиш із соломи чи очерету, від вітру впаде чи від чужого натужного дихання. І хату не збудуєш без тепла. Тому кожен із дітлахів у інтернаті будував по-своєму, як умів і як міг… Збирав той матеріал для будівлі по порошині, вишукуючи його там, де «домашні» діти ніколи не бралися б і шукати. Часто ті будови валилися, не витримували вітровію, що зветься дорослим життям на волі, падали, хоронячи під уламками своїх будівничих.

Десь до семирічного віку Сергій усе ще вірив у диво, тобто чекав маму. Батька чомусь ніколи. Напевно, тому, що його уява зіграла з ним дурний жарт, і Сергій повірив: та жінка зі сну — то мама, реальна, справжня, і вона мусить шукати свого сина й обов’язково його знайде. Як там у пісні співається: хто шукає — той знаходить? Та його не шукали, він не знайшовся і, зрештою, перестав ждати. І тоді прийшло печальне розуміння. Одного разу прокинувся посеред ночі, саме після того свого сумного сну, і збагнув: він один у світі, один-однісінький, і нікому нафіг не потрібний.

Старі іграшки, старі ліжка, меблі, старий одяг, глевкі макарони, синюшна напівгнила картопля, несвіжі яйця, прострочена «згущенка», смердюча тушонка, сухий чорний хліб на кахельній пічці — це також його дитинство… То зараз дітям у сиротинцях живеться трішки яскравіше: багаті спонсори, меценати… Тепер навіть модно типу допомагати знедоленим. Але то лишень рожеві скельця на окуляри, бо всі ці матеріальні виверти не дають найважливішого, того, без чого покинута дитина так і не зуміє дорости до рівня вільної людини.

Звичайно, розуміння. Замінити маму чи батька іншою жінкою чи чужим дядьком можна. То жорстоко, але можна. А от замінити маму кольоровим телевізором, в’язкою бананів чи дівідішником із мобілкою не вдасться. Людське тепло може дати тільки людина, жива, справжня, з плоті і крові.

О, він був згоден тоді на пожертви, на голод і холод навіть, тільки б мати поруч тих, хто готовий поділитися теплом. І він його віднайде, коли виросте, коли наперекір усім ярликам і штампам, тавруванню, видавленому на сиротині (вони годяться тільки для тюрем, борделів, важкої фізичної роботи), таки зіпнеться на ноги і зрозуміє: те тепло, про яке він мріяв, — то любов. І давати, дарувати її — це ще більше щастя, ніж отримувати.

Його перший випускний. Випускний у будинку маляти, що розташований у маленькому селі, загубленому десь поміж лісів Прикарпаття. Хоч і мав тільки сім років, та дуже добре той день пам’ятає. Їх, десятьох новоспечених випускників, вбрали в новісінький одяг, подарували нові ранці, зошити, приладдя, і директорка Марина Семенівна, яку всі вони дружно називали матусею (так прийнято було, і тільки), відправляла їх у нове життя. Воно мало відкрити перед сирітками просторі двері в світ знань, блискуче майбутнє та дорослішання. Вона говорила натхненно, дещо пафосно, можливо, навіть вірила у сказане. Про те, що життя прекрасне, чудове, світле, мов погожа днина, і кожна людина мусить обов’язково віднайти в ньому своє місце, і вони також мають це зробити, але для цього їм слід бути чемними, гарно вчитися та слухати старших. Директорка казала про сяйливе майбутнє, невідомі планети, зорельоти, які чекають на них, про зухвалі відкриття в науці, техніці, які зробити їм до снаги, про те, що доріг багато, і тільки від них залежить, якою вони йтимуть. Вона щиро промовила: «В добру путь, в широкий світ!» — і заплакала.

Досі для них широкий світ закінчувався воротами будинку маляти і вузькою курною вуличкою з закинутими напіврозваленими хатинками на курячих ніжках навпроти. Вони, замурзані та запилюжені, часто стояли за сітчастою огорожею, що відділяла їх від колись асфальтованої дороги, а тепер шляху з глибокими вибоїнами та ямами. Вони стояли тут не просто так. Інколи повз пробігали люди, які дуже поспішали на автостанцію, бо запізнювалися й таким чином скорочували дорогу. Зрідка вони зупинялися перед загорожею, вражено вдивляючись в обличчя малих, тяжко зітхали, похапцем запихали руки до своїх торбин, нагороджуючи тих, хто мав найжалюгідніший вигляд, то булочкою, то цукеркою, то печивом, деколи то могла бути й ціла шоколадка. Ласощі маля відразу тицяло до рота, цукерки навіть із обгорткою, щоб не відібрали. Сергієві рідко щось перепадало, він не викликав жалощів, бо не вмів здаватися жалюгідним.

Так, випускний! Після нього обіймалися, навіть цілувалися з тими, хто залишався, бо ще не доріс. Шморгали носами нянечки, виховательки, навіть двірник Стьопка та кухарка баба Ніла, від якої завжди смерділо оселедцями та цибулею. Діти з вихователькою Василиною Іванівною посідали в маленький жовтий автобус, який мав вивезти їх із задрипаного селища в обіцяне директоркою сяйливе майбутнє. Й автобус поїхав. Очі малих прикипіли до вікон, бо вони мали обов’язково побачити і ту дорогу, яка веде їх до прекрасного, і тих чудових людей, які їх там стрічатимуть. Одноманітні картинки почергово заступали одна одну: сільські вулички, кучеряві сади, хатки, обтикані квітниками, замурзані дітлахи бавляться посеред дороги в квача, безмежні лани після жнив, що своєю стернею нагадують колючих їжаків, а на них копички соломи, порослі бур’яном та травою садиби, в яких ніхто не живе, череди корів на зелених луках. Їхали поволі й довго. Мали непоганий супровід — попереду міліційна машина з мигавкою. Мигавка, правда, всю дорогу була вимкнена, але сам факт видавався цілою подією. Звісно, малюки мають власну охорону. То значно пізніше, коли в дитбудинок будуть привозити з будинку маляти поповнення, той міліційний супровід обзиватимуть конвоєм, як на зоні.

Зупинка, приїхали…

Затишна гавань для маленького кораблика — дитячий будинок. Будинок маляти здавався приємним спогадом, навіть раєм порівняно з тим, що їх чекало тут. Нічого не залишалося від мрій про сяйливе майбутнє, як і від бажання стати кимось. Ти-особливий тут був не потрібний, бо шанувався колективізм, як великий рушій муштри. Усе спільне, навіть думки та бажання. За розкладом: харчування, вмивання, уроки і робота. Точніше, навіть не так. На першому місці — робота.

Упряглися відразу. Дитячий будинок був розміщений на околиці райцентру, у старій поміщицькій садибі. Уже не місто, і ще не зовсім село. Дитбудинку належало кілька господарських приміщень, у яких розташовувалася ферма — свині, кури, качки, гуси, коні — та дровітня (вугілля, брикети, дрова, заготовлені на зиму). Дитбудинок мав і декілька гектарів власної землі, яку обробляли потужними силами учнів. Так, то були важкі дев’яності. Сиротинець займався самовиживанням, і всі, «від миші до щура, тут пашуть, щоб не шибзданутися з голодухи». То один із крилатих висловів дерика колонії, тобто директора дитбуду Семена Сильвестровича. Він часто любив повторювати:

— Труд, тобто праця, дурбелики, зробила з мавпи людину, і я з вас, макак зелених, буду ту людину клепати. Якщо не пряником, то батогом. Аж доки ви сього не втямите.