Розділ «22»

Своєму начальству про намір побувати в інституті нетрадиційних матеріалів Винокур так чи інакше повинен доповісти. Це службовий обов'язок, до того ж начальство домовиться з директором інституту, інакше туди й носа не просунеш — чи ти майор, чи генерал-майор служби безпеки України.

Але як бути з генералом Кущем? Відомство зовсім інше, хоч зав'язані в тісній справі. Інженера Зарембу знайшов не Винокур і не люди генерала Куща, а генерал служби безпеки. Отже?

Винокур вирішив: буде якийсь успіх з його підприємництва, поділиться і з генералом Кущем, і з прокурором Повхом. А з нічого — і немає нічого.

Директор інституту виявився зовсім не тим занудливим академіком, якого малювала Винокурова уява. Високий, худорлявий чоловік, ввічливий, терплячо-уважний, з усього видно, страшенно засмиканий і смертельно втомлений від багаторічного стояння навшпиньках перед всемогутніми московськими генералами, директор уважно вислухав Винокура, трохи подумав, тоді промовив:

— Точно не можу сказати, але, здається, ніби щось схоже було.

Винокур розгубився:

— Як же так? Ваш матеріал, а ви…

— У нас таке буває. Ми розробляємо, а тоді воно від нас відпливає. Куди? Питати не положено.

— Але ж це щось абсолютно унікальне, судячи з інформації метробудівців.

— У нас все унікальне. Коли хочете, можете поговорити з розробником.

— Буду надзвичайно вдячним.

— Домовились.

Академік натиснув клавішу свого робочого комп'ютера, в прозорій кулі, що стояла на краю його столу, з'явилася чорнява молода жінка, так схожа на Оксану, що Винокур здригнувся (не інститут, а фаустовська лабораторія після того, як доктор Фауст продав душу Мефістофелеві!), директор неголосно спитав:

— Всесвітня бібліотека на місці?

— На місці.

— Що там сьогодні?

— Як завжди, «Божественна комедія».

— Пекло?

— Пекло.

— От і чудово. Тут у мене майор Винокур, проведіть його. Марино, до…