Розділ «16»

Вона віддала молоточок Галці, обережно підняла повіко на правому оці в Чуйка, тоді на лівому і злякано позадкувала від ліжка.

Виманивши Ґалку до сіней, Лариса прошепотіла:

— Він дивиться мов живий!

— Так він і є живий!

— Я не так сказала. Очі під повіками не мертві і не сонні, ніякої в них безтямності. Враження таке, ніби він усе чує і все бачить, але не подає знаку, не хоче говорити, лежить і чогось жде.

— Чого б же він ждав, коли він увесь наче мертвий?

— Ну, про це трудно ось так одразу… Давай я ще завтра заскочу.

«Заскочиш, та не до мене», — подумала Галка, поклавши собі не пускати до Чуйка не тільки цієї небезпечної з усіх поглядів Лариси, а й взагалі будь-яких лікарів, бо на них ніякої надії. Вона вже шкодувала, що даремно згаяла день на всі оці аналізи й консультації. Треба було одразу до знайомого діда в Тетерів, як дід не поможе, то вже ніхто.

Але до діда треба було їхати самому хворому. Галка вже возила до нього льотчиків з санаторію. Вони всіляко крутили-вертіли, не хотіли признаватися, шо їм докучає, ну, та то їхня справа. Однаково ж від діда не сховаєшся ні з чим. Він ставив діагноз, як японський томограф. Накрий звичайну гранчасту склянку долонею, потримай трохи — і дід у склянці побачить всього тебе ще до перестройки, і в перестройці, і в незалежній Україні або Росії, чи звідки ти там прибув.

А як же бути з Чуйком? Попросити діда, щоб приїхав сюди? Кажуть, він ні до кого не їздить. Поранений ще на війні, не рухається з місця. Що ж їй робити?

Галка надумала таке. Знайшла чорний пакет, в якому колись одержувала в фотоательє їхній знімок з чоловіком (де цей нещасний п'яниця?), гарно вимила вранці гранчак, підставила його Чуйкові під долоню, потримала кілька хвилин, тоді щільно накрила чорним папером, обв'язала, закутала в хустку, обережно поставила в сумочку так, щоб не перекинувся, і побігла на ранкову електричку.

Тетерівський дід нездужав, нікого не приймав, але Галку прийняв, пам'ятаючи, як вона возила до нього льотчиків.

— Що з вами, дідусю? — стривожилася Галка. — Коли б я знала, то й не їхала. Горе мене погнало, в людей свята, а в мене…

— На мене не зважай, небого, — заспокоїв її дід, — у мене воно й не хворощі, а так — переживання… Отож бачиш, на Новий рік люди чарку п'ють, а я хоч і не п'ю, та за всіх своїх пацієнтів у мене ніби похмілля…

— Ой лишенько! Це ж у мене те саме. Лікарі в один голос: похмілля та похмілля в нього! А я бачу: не те, не похмілля. А що воно — не знаю…

Вона дістала склянку, поставила перед дідом, стала розкутувати. Дід заспокійливо усміхнувся.

— Не розмотуй, вже й так бачу. Бач, здогадалася. Ще ніхто так не здогадувався… Ну, та тобі ж їхати близько, скло ще не випустило духу, зберегло… Що я бачу? Здоровий буде твій — як його? Василь? — Василь, кажу, буде здоровий, і тепер він здоровий теж, усе в ньому світле і ясне, а що напало на нього? Напало те, що в нім живе й житиме, а що воно таке — не бачу. Темне, тяжке й страшне дуже бачу, а що саме — не розберу, бо не знаю, ніколи не зустрічав…

— Може, то від чорного паперу?

— Папір що? Чорний чи білий — однаково ж папір. А це, дівко, темніше за всі папери. От була в нас на фронті граната. Звалася так: граната Ф-1 з запалом Ковешникова. Ми її звали просто «фенькою». Ну, то, коли отой запал Ковешникова висмикнути і кинути «феньку», прилетить вона, для прикладу, тобі під ноги, і ти вже бачиш її і чуєш, як вона сичить і ось-ось шарахне й рознесе тебе на шмаття, а ні зарадити, ні порятуватися, ні зворухнутись не можеш. Отакий і твій Василь. Як висмикне якась сила з нього запал, тоді кінець!

— Що ж його робити? — прошепотіла Галка.