Розділ «Частина 1»

— Пробач?

— Я кажу, що розуміти мало. Пообіцяй, що ти ні з ким з цього села не заведеш розмову про це.

Стефан кивнув.

— Обіцяю.

— Це справді серйозно, — промовив той, дивлячись йому в очі. — Ця історія ніколи не полишала Маренівки, і я сподіваюся, що так воно й залишиться. Ти ж не збираєшся писати про все це, га? — по його інтонаціях можна було зрозуміти, що він зовсім випустив з уваги існування такої загрози.

— Власне… — Стефан не знайшов, що відповісти.

— Якщо ти хочеш написати про все це книжку, тоді забирайся з мого будинку, — Семенові очі казали, що він не збирається сперечатись. Той зітхнув.

— Гаразд, — промовив він після паузи. Зараз міг пообіцяти все, що завгодно. — Я не буду писати про це.

Що ж, якусь частину обіцянки міг виконати — Стефан і справді не збирався ні з ким балакати про те, що почув сьогодні. А щодо книги… врешті решт, міг змінити назву селища та імена людей, переробити все так, щоб ніхто не здогадався, що ця ідея прийшла до нього звідкілясь ззовні. Просто забути все він не погодився б і під загрозою ядерної катастрофи.

— Сподіваюся, що ти не брешеш, — сказав Семен… проте він знав, що письменник все ж таки зробить усе по-своєму. Чи не для того він розповів, щоб те, що так довго тримало людей у постійному страсі, нарешті перетворилося на звичайну легенду?

— Пішли до хати, — сказав він Стефанові. — Час вечеряти.

Підвелися і пішли всередину, залишивши позаду кривавий шматок сонця, що повільно зникав за горизонтом.

Будні (7)

«15 травня, вівторок.

Люба Маринко!

Як ти вже, мабуть, здогадалася, мені вдалося-таки дістатися кінцевого пункту моєї подорожі, про що й поспішаю повідомити. Як це не дивно, але стара Маренівка майже не змінилася за увесь цей час — все навкруги таке саме, як і в моїх дитячих спогадах. Уявляєш, мені навіть вдалося відшукати свого далекого родича, про якого я раніше ніколи не чув. Його звуть Семеном, і він типовий селянин з характерними звичками та поглядами. Саме з його вуст я почув одну дивну й цікаву історію, яку тепер збираюся зробити стрижнем свого майбутнього твору. Я засидівся над нею до глибокої ночі, але сьогодні прокинувся рано, і, як виявилося, вчасно — Семен якраз збирався їхати за покупками у сусіднє село, і я вирішив скласти йому компанію. Заразом трошки роздивлюся навколо, побачу, які ж люди живуть у цих місцях і з чого складаються їх будні…»

— Про що ти пишеш? — голос Семена вирвав його з задумів. Стефан відклав ручку.

— Листа дружині. Розповім, як доїхав.

— Я не про це. Які книжки ти пишеш у Києві?

Він почухав підборіддя. Чи варто розкривати свій задум щодо цього селища? Згадалася учорашня Семенова погроза, і він вирішив, що цього робити не слід.