Розділ «Частина третя. За Дунаєм»

— Намалював, — буркнув Боніфацій.

— Ну, й що з того?

— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. — Він не може жити з людьми.

— А хто може з ними жити? — гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.

— Я без нього не піду!

— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла, а намалював, і нехай дякує, що поховав брата нашого, хатника, і за те, що не потривожив житнього вовка. А за дурні слова доведеться втяти йому язик.

— Він жартує, - засміявся хлопець, плескаючи Боніфація по плечі, а той поцікавився:

— Якого ще житнього вовка?

Під землею

Івась уже знав, що вони мандруватимуть під землею, оскільки не літають в повітрі.По землі йти і небезпечно, і довго, дуже довго. А князь і княгиня не люблять, коли спізнюються.

Вирушили вони чомусь уночі.Чоловік-олень лагодив курені, підправляв щось, аби не сидіти без діла, з усміхом позираючи на Боніфація, який ніяк не міг дотямити, що проспав усеньку зиму в барлозі ведмедя. Власне, на думку чоловіка-оленя, нічого дивного в цьому не було: що ж іще робити взимку?

Вони увійшли в один з отворів, затулений густою яличкою, спершу поповзли, а невдовзі Івась зміг уже випростатись. Він не уявляв, що в землі може бути стільки дірок, себто підземних доріг, куди вільно міг пройти кінь, але візок, напевно, ні.Згори сипалась суха глина і стирчало коріння, але стіни підземелля були рівні, як обтесані, а долівка гладенька. Хід весь час розгалужувався, і без провідника вони з Боніфацієм могли б заблукати. Йшли вниз, десь дзюркотіла вода, але звідкись допливало свіже повітря, тому дихати було легко. Про те, що вони йдуть без світла, і все бачать, ні хлопець, ні Боніфацій не замислювались; ця думка не з’явилась у них жодного разу. Вони були тут не самі.Чули якісь голоси, чоловік-олень вигукував вітання невидимим істотам, які йшли іншими ходами. Але намагався з ніким не зустрічатись, побоюючись, щоб люди, яких він веде, не виявились негречними. Втомився від них, хотів нарешті спекатись отих людських істот. Простіше було б їх убити, аби вони не повернулись до людей, й не наплели різних нісенітниць. Але вбивати чоловік-олень не мав права. Майже був певний, що старий не прокинеться, але не врахував, що малий виявиться таким сильним, що поверне того до життя. Серце в Боніфація було як у старого пня. Він би й так помер. А малий умів читати думки. От кого б варто було убити. Правда, знаючи про це, тепер чоловік-олень тримав свої думки подалі, хоча й не був певний, що малий не зуміє відчинити і цю потаємну комірку. А може, вже й відкрив, але прикидається.

Дорога була важкою, але чоловік-олень не збирався давати перепочинок людям, доки не втомився сам. Одне діло бігати по лісі, інше — йти в задусі, весь час зачіпаючись рогами за коріння дерев. Дорогу він знав добре, уже сто літ щороку ходив нею до князівських дворів, та й знаки при потребі можна було відчитати, але дорога то вгору, то вниз вимагала зосередженості, а тому чоловік-олень не відволікався на бесіду з людьми. Його більше тривожила думка про оленів, що лишились без свого пастуха. Правда, людиська мали Великий піст і не полювали, однак могло щось трапитися з малими і оленицями. Звісно, він хотів побачити князя й княгиню, взяти участь в обряді, довідатись новини від князівської челяді.

Вістка про те, що він веде двох людей, напевно, полетіла поперед нього з круками, голубами та перелітками[14], і чоловік-олень побоювався, що може з’явитися післанець і наказати відвести людей назад, чи навіть напоїти труткою й закопати в яру.

Він почув, як хлопчик різко видихнув повітря і, здогадався, що той зумів відімкнути замок до його думок.

— А пощо було йти до Чорного лісу? — пробурчав чоловік-олень. — Мало вам людського розуму, ще й нашого хочете?

— Не треба мені вашого розуму! Я хочу знати, чому земля внизу, а небо вгорі, чому одні квіти червоні, а інші білі, чому вони по-різному говорять, і чому вітер!.. — вигукнув йому в спину Івась.

— То спитай! Велика меція! Як мені треба, я питаю в них, і все. Ти просто не вмієш питати, і прийшов до Чорного лісу, аби тобі хтось розтлумачив. Дурний єси!

— Сам дурний!

- Івасю, не можна так до старшого, — злякався Боніфацій, дивуючись, яким смілим став пахолок Домницького. Як не тримати слуг в кулаці, ті швидко знахабніють.