Розділ «Частина друга: Ті, що літають в повітрі»

Але цей хлопець був інший. Вона не була певна, що він затримається в неї.Може, завтра вона прокинеться, і він розтане, як дим, відігрівшись, бо від цього зілля дістаєш велику силу. Вона ще вкинула туди дрібку меду й грудочку масла. Те, що нендзний, босий, пусте. Але сорочка з доброго полотна, хоч брудна й подерта. Десь напали розбишаки і обібрали. Таке буває. Життя, однак, лишилося при ньому. Тільки погляд його непокоїв — у ньому світилась несамовитість. Може, він сам розбишака, готовий на все, що втік з темниці? Для таких люди — не люди, Бог — не Бог. Що буде, як його знайдуть в неї в хаті? Якусь мить Докія міркувала, як звичайнісінька собі жінка, бо все вказувало на звичайну історію чи то пограбування, чи втечі.Та наступної миті вона вже думала по-іншому, згідно до своєї справжньої сутності — безстрашної, сильної, гордої. До неї прийшов хтось такий самий безмежно самотній, як вона, і немає значення, коли він піде і куди. Він завжди буде з нею, бо їх єднає щось спільне.

З-під припічка виліз хатник і заходився поратись в хаті.Вона відчула його напруження, а далі страх, що чорним волохатим клубком котився з кутка в куток. Хатник шкрябнув нігтем по порожньому горщику й завмер прислухаючись. Озвався дощ за вікном, ніби чекаючи слушної нагоди. Попереду була довга-предовга ніч. Не всім судилось пережити цю ніч: не всім звірятам і людям. Тієї ночі осиротів колишній пахолок пана Домницького, Івась, хоч доля його визначилась раніше, ще тоді, коли він наповнився дивовижним зеленим світлом. Тиша настала після ночі, наповненої хрипінням вмираючого батька, що застудив собі легені перед першою пречистою, і хлопчик відчув полегкість. Сестра Маруся ще тільки розкривала рота, щоб заголосити і плачем збудити малих, але він приклав палець до вуст. Тишу треба було втримати ще хоч на мить. За цю мить він уже все вирішив. Сестра була вже віддана і жила без свекрухи. Вона забере до себе менших братика й сестричку. Але Івась був уже великий і мав іти знову на службу чи в науку до когось. Ніхто не знав, що хвороба батька лише затримала його від вирішального кроку. Через дев’ять днів він вирушив до Чорного лісу, з одною переміною сорочки, хлібом у торбі й кількома грошами, що дала сестра, не знаючи, куди насправді він прямує.Він минув крайню хату, бо світило сонце, і кущ шипшини з червоними ягодами сказав йому: «Не йди туди. Ти ще здибаєшся з тим, хто там є.»

Власне, саме тоді приблудний Матвій ходив з Докією по яру, збираючи хмиз. Він вже майже одужав, але ніяк не міг зважитися піти назустріч зимі.Та й ця, не така вже й молода жінка, чимось приворожила його. У ній була така сама глибина відчаю, як у нього. А може, справа була в доброзичливості, милосерді, від яких він відвик, хоча раніше, в домі батька, не потребував їх аніскілечки. Йому подобалося також, як вона дивилася на нього, як торкалася, приміряючи сорочку з грубого полотна, яку пошила власними руками. Був би він старшим, досвідченішим, то скористався б цієї довіри, або пішов би геть, вважаючи Докію чарівницею. Як ті, що приходили до крайньої хати.

Що їх зближувало — те і розділяло. Чи ці дві самотні душі дивились разом на місяць, чи визбирували сухі гілляки, розкидані вітром, чи лущили квасолю — між ними була стіна мовчання. Не йшлося про звичайну бесіду, яка конче виникає між людьми, що їдять борщ з однієї миски, а розмову про речі важливі для кожного. Матвій нічого не знав про Докію, вона ж нічого не знала про нього. Занурені в тишу осені, яку порушував лише свист вітру й крик ворон, вони ніби забули про свою роль у грі, замисленій кимось чужим, однак пишались тим, що їх обрали серед тисяч інших людей.

Та якось у неділю дзвони розірвали тишу навпіл. Уже розвиднялося і перше, що подумала Докія: «Татари!» Їх не було за ті два роки, що вона тут прожила, а мешкала раніше вона в горах, куди орда рідко набігала. Але тут був діл, і лише на обрії виднілась смужка Чорного лісу. В лісі добре ховатись від будь-кого.

Татари чи не татари, але дзвін бив на сполох. Докія рада була, що ще не встигла розпалити в печі.Вона саме розчісувала волосся, уникаючи дивитись на Матвія. Отак із гребенем вибігла надвір.І зрозуміла, що ліпше їм сховатись.

Матвій теж вийшов надвір. Здавалось, що калатання дзвонів шматує хмари.

— Треба сховатись, — тремтячим голосом мовила Докія. — Я знаю місце.

Вона не стала заплітати косу, накинула на голову хустину, поклала у вузлик трохи харчів. Одне тішило: полювання було не на неї чи Матвія, а на всіх людей, тож можна було сподіватися, що її хатини в оточенні дерев, з яких не все ще облетіло листя, не помітять. Зрештою, доки дзвонять, є ще час. Жінка припала вухом до долівки, але не почула тупоту кінських копит. Однак небезпека існувала.І про кого б не повідомляв дзвін, їй з Матвієм краще сховатись.

Наче малу дитину, вона повела хлопця за руку дном яру, всипаного опалим листям, ще жовтим і багряним, сторожко прислухаючись. Коли дзвін замовк, у неї наче щось обірвалось всередині. Там, де потічок розпливався у довгій сухій траві, вона вилізла на пагорбок й виглянула з-за куща ялівцю. Потім пригинаючись, вони побігли через смугу поля, що відділяла один яр від другогоУ густих заростях терну був прохід, заставлений колючим гіллям, а під каменем вирита печера. Колись тут хтось переховувався, невідомо від кого, й досі пахло звіром. Докія вичистила печеру від кісток, натягла туди соломи, знаючи непевність власного життя і життя взагалі.Колись вона виходила тут пораненого, може, вбивцю, може, злодія, бо не сміла тримати його в себе у хаті.Він зник, коли одужав, навіть не попрощавшись. Стражники заїжджали до неї, питали, утім, не сказали, в чому провина того чоловіка.

Вони залізли в печеру і потяглись довгі години чекання. Щоб зняти напругу, Докія пожартувала:

— Ми, як ті, що живуть під землею, й літають в повітрі.

А оскільки Матвій промовчав, зітхнула:

— Ні, нам до них далеко.

Мусила щось говорити, бо сиділи майже впритул, і близькість особи чоловічої статі її хвилювала.І розповіла вона те, що ніколи не розповідала, бо не було кому — свою зворушливу, прекрасну й моторошну історію.

Розповідь Докії

— Сама я родом з гір, але ще малою мене отець з матір’ю привезли до тітки, а самі обіцяли повернутись, але більше ніколи я їх не бачила. Тітка була вдовою і жила з того, що ворожила і варила помічне зілля. Уже геть потім я зрозуміла, що мене віддали їй в науку, бо вона сама попросила, сказавши, що з мене щось вийде. Та й вдома було нас шестеро. Отак я й росла коло неї, й було мені добре. Коли мені виповнилось 16 літ, прийшли свати, однак тітка сказала, що не для того мене плекала, аби я плодила дітей і годила мужу. Мене це влаштовувало. Тим паче, що тітка нераз говорила, що після її смерті я можу йти за кого хочу, а вмре вона через вогненного змія. Скільки я не допитувалась за вогненного змія, вона нічого не хотіла розповісти, мовляв, прийде час — сама взнаю.

Може, Матвій і заснув, бо очі мав заплющені, однак, розгойдуючись, наче колисала в собі ненароджену дитину, Докія оповідала далі:

— З дівчатами я не водилась, на хлопців боялась дивитись, а в неділю ходила з тіткою до церкви.І з нею верталась назад, ні до кого не заговорюючи. Позаочі тітку називали чарівницею. Сама я не хотіла бути чарівницею. Не подобалось мені варити зілля, хоч по нього ходила охоче до лісу. Мабуть, тітка се відчувала, але й вона була колись молодою, і розуміла, що мій час ще не настав. Якось, коли вона милася, я забігла за чимось до хати й побачила, що плечі у неї усі в рубцях. Розгнівана тітка пояснила, що то бив її покійний чоловік, але я в се не повірила, бо чула, що він був хоровитий і помер через рік після шлюбу.

Часом уночі тітка вставала, замикала мене в хаті, й верталась аж під ранок. Се ще більше мене противило до неї, і я чекала її смерті, щоб стати вільною.