Розділ «Частина друга: Ті, що літають в повітрі»

І впавши головою на стіл, захропів.

Запала мовчанка. Нарешті корчмар похитав головою:

— Сі хлопи як бидло. Серця не мають.

Хлоп, що приніс цю звістку, хвильку постояв з розкритим ротом, а далі вдарив шапкою по лаві:

— Налийте мені пива!

— Се має бути цікава історія, — зауважив пан Лукаш. — Пригостіть чоловіка за мій рахунок, шановний. То ти видів се на власні очі?

Тепер новина зацікавила усіх присутніх: двох дрібних шляхтичів і трьох купців.

— Ага, прошу пана, ціла миска крові, - кивнув хлоп. — Страх! Ніколи би не подумав, що Федьова може запхати ніж комусь у серце!

— Палке у нас жіноцтво, — всміхнувся Лукаш. — І за що вона його зарізала?

— Певно, туман у голову зайшов, — випалив хлоп і очі його спалахнули. — Відколи перед Зеленими святами пронеслися Ті, що літають в повітрі й живуть під землею, чимало кому вони заморочили голови.

Дехто розуміюче кивнув, в тому числі й корчмар, однак для Лукаша то була новина.

— Про що ти кажеш? Перший раз чую?

— То пусте, — махнув рукою кормар. — Може, й неправда. А ти, чоловіче, знаєш того хлопця?

— Якийсь волоцюга. Якби хтось опізнав тіло…

Пан Лукаш здригнувся, згадавши, як доводилося опізнавати потопельника місяць тому. А зараз тим більше не мав охоти дивитися на трупи, хоч це й входило до його професійних обов’язків. Але позаяк був перебраний на міщанина, то не міг до них приступити, не зрадивши свого становища. Тому він зостався з корчмарем і п’яним Федьом, чию жінку либонь тепер скарають на горло за вбивство.

У корчмі стало порожньо і тихо. Мухи позалітали у відчинені вікна, чути було звичний ярмарковий гул. Лукаш раптом відчув себе дуже незатишно. «Ану ж, — подумав він, — корчмар послав когось повідомити, що я тут розпитую? І хлоп щось підозріло скоро впився. Не виглядає на слабака. Чого це я, старший чоловік, вплутуюсь у справу, що може для мене скінчитись зле. Якщо Матеуш дійсно живий, то розпочнеться щось страшне. Яношик не вступиться з гнізда Домницьких. А мені може помститись.»

Лукаш згадав, як «опізнав» потопельника, і чого може коштувати для нього відмова від слова шляхтича. Так, пошуки істини виявились йому не під силу самому. Потрібен Миколай.

Чоловік зітхнув і глянув на п’яного. Той прикидався. Дивився з-під ліктя кудись у кут, як звір, зацькований мисливцями, і мав несамовите бажання щезнути. А він, Лукаш, йому заважав. І в той же час Федьо не смів встати, бо за дверима корчми було ще більше мисливців. Вони його не залишать в спокої.Певно, належав до двору. Якщо він, Лукаш, не чується безпечно, то яка безпека в підневільного хлопа?

Пан Лукаш підвівся, поклав на шинквас пару дрібняків і сказав голосно, аби Федь зрозумів, що може посунутися по лаві і непомітно щезнути, а там кудись втікти, вичікуючи нагоди повернутись додому:

— Бувайте здорові.Мені вже час.