Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Але ж вам усе одно слід…

— Мені, Юлю, слід полежати спокійно. Десь так до ранку. І попити сечогінне. Фуросемід, наприклад. Це збільшує циркуляцію крові. Кров активніше припливатиме до голови, і та перестане так гудіти. Ну, ще що-небудь ноотропне. Можна пірацетам. Та все одно головне — лежати. Відвезіть мене в готель…

— Ніяких готелів! — Гараніна навіть тупнула ногою. — В мене вдома набагато краще. Там у вас будуть усі умови, я навіть лікаря…

— Кажу ж вам — лікареві лікар не потрібен! Хіба якщо вже стане від чогось зовсім погано і я почну помирати.

— Для чого такі дурні жарти? Встати можете?

— Спробую.

Антон дійсно піднявся без сторонньої підтримки. Ще хитало, та в цілому він сам тримався на ногах досить упевнено.

Проте дорогою його раптом розгойдало, стало темнішати в очах, і Юлія, взявши справу в свої руки, просто з дороги набрала потрібний номер, викликавши бригаду «швидкої» до свого будинку. На місце вона і лікарі дісталися практично водночас, Сахновський мляво заперечував, коли його клали на ноші, та санітари легко впоралися з ним. Куди нести, Юлія визначилася відразу — потерпілого доставили на другий поверх, у її спальню. Медики натякнули — краще б десь унизу, хоч на канапі в залі, та хазяйка будинку була невблаганною: в спальні на ліжку чоловікові найкраще.

Антона роздягнули, вклали, вкололи йому заспокійливе та снодійне. Запевнили Юлію — йому справді потрібен більше спокій, ніж серйозне лікування. Коли вони пішли, Юлія запнула вікна спальні завісами, аби потерпілого не розбуркали передчасно сонячні промені, а сама після недовгих вагань спробувала набрати номер Крамаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Тоді, ще трошки подумавши, набрала начальника міліції Костюка.

Поза зоною досяжності.

Турбувати його вдома не хотілося. Тому Гараніна змирилася: все може почекати до завтра.

Ніч вона провела на софі в кімнаті для гостей.

А на ранок, зазирнувши в спальню, побачила Антона: сидів на ліжку, схиливши голову. Подумавши, що йому знову зле, Юлія розчахнула двері. Сахновський здригнувся, підвів голову, на неї глянули ясні серйозні очі.

— Де це я? — поцікавився він.

— Хіба забули?

— Вчора щось таке мов вимкнуло…

— А ще козирилися! «Не треба лікаря, я сам собі лікар»… Ви як?

— Ліпше, — признався Антон. — Це, значить, ваш дім і ваша спальня.