Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Вже у дванадцять років хлопець до кінця усвідомив усі свої переваги, і почав активно та з величезним успіхом для себе ними користуватися.

У школі його до того часу намагалися не чіпати. Особливо після випадку, коли Руслан Гаранін отримав «двійку» за твір, побачив червону цифру, задихав швидко і важко, а тоді взагалі звалився зі стільця на підлогу, схопившись за лівий бік грудей. Інші оцінки такої бурхливої реакції не викликали. Тому педагоги, не змовляючись, підмахували молодшому Гараніну «трійки». Тішачи себе тим, що старша Гараніна, Юля, вчилася добре, охоче і навіть перемагала на міських, районних, обласних та республіканських математичних олімпіадах. І взагалі дівчина вважалася гордістю третьої школи. Не єдиною, але помітною. Її поважали та пророчили дівчині серйозне майбутнє.

Вперше з проявами не зовсім адекватної поведінки молодшого брата Юлія зіткнулася саме завдяки своїй перемозі на олімпіаді з математики. Тоді жашківська школярка втерла носи відмінникам із київських спеціалізованих математичних шкіл, отримала путівку в «Артек» і на доважок — Руслана. Який теж захотів поїхати в Крим. І не просто в Крим — до моря хлопця возили щороку. Русик виявив охоту поїхати разом із сестрою, а бажання хворого Русика в родині Гараніних було законом.

Які ходи були застосовані батьками, кого підняли на ноги, скільки і куди заплатили — Юлія не знала тоді, не відає і сьогодні. Результат: брат поїхав із сестрою. Причому і в дорозі, і в перші дні перебування Руслан тримався на диво слухняно. Можна сказати, був шовковим. А на четвертий день по обіді зник із табору, разом із ним кудись подалося ще четверо однолітків. Їх знайшли аж під вечір. Виявляється, Руслан переконав компанію вибратися в гори і жити там, без занудного розпорядку дня. Людина, говорив він, народжена вільною. Море — це символ свободи. Значить, треба прагнути свободи.

Керівництво табору не прийняло божевільних аргументів підлітка. Дивувало інше: як йому вдалося переконати інших, цілком нормальних підлітків, залишити табір, не взявши з собою навіть хліба з їдальні, та податися, по суті, світ за очі. Порушення було серйозним, наслідки — передбачуваними: негайне відрахування всієї компанії. Та Русик спочатку почав кричати, потім вирвався з кабінету директора, рвонув у невідомому напрямку, а за годину його знайшли під кущами — лежав, тримаючись за серце, і стогнав. На губах навіть виступила піна.

Це був перший, але не останній випадок, коли Руслан пустив піну з рота. Юлія тоді злякалася, побачивши брата з піною. Потім, коли це почало регулярно повторюватися, лякатися перестала. Її, дівчину з математичним складом розуму, більше цікавило, як Русик це робить. Причому навіть благенькі спроби не тільки довести, а навіть просто сказати, що все це — бутафорія, поверталися хіба проти самої Юлі. Черства, нечуйна, жорстока — ось лише кілька звинувачень, які вона щоразу чула на свою адресу.

Тоді порушника дисципліни Руслана Гараніна дивним чином усе ж таки залишили в «Артеку». Тих, хто пішов за ним, здали батькам з рук до рук. Така злісна самоволка не могла лишитися зовсім уже без покарання. Скоро Юлія збагнула ще дві речі. Перша — її молодшого брата дехто з вожатих почав відверто побоюватися: будь-яка спроба виховувати його чи бодай просто закликати до порядку швидко оберталася проблемою для того, хто робить йому зауваження. Дитина хвора, цим усе сказано… Друга — кричуща безкарність Русика не могла пройти повз увагу інших підлітків, і дуже скоро молодший брат, який у себе вдома не особливо сходився з ровесниками і не мав друзів, тут, в «Артеку», почав користуватися серед певної категорії однолітків повагою і деяким авторитетом. А під кінець їхньої зміни Русик Гаранін уже мав на деяких піонерів помітний вплив.

Його життя входило в нову фазу.

Ще неприємнішу для оточення.

— Докладний життєпис мого брата вас, може, і зацікавить, — Юлія закурила, цього разу тримаючись спокійніше, не кришачи цілу цигарку об дно попільниці, — тільки навряд чи вам потрібні такі хроніки. Досить того, що я сама часом пригадую окремі події по днях, годинах, хвилинах. І, повірте, не отримую задоволення від факту, що сповідуюся сторонній людині.

— Але ж ви до цієї сторонньої людини прийшли самі, — зауважив Антон. — Навіть натякнули: для чогось я все ж таки вам потрібен.

— До цього ми прийдемо, — кивнула Гараніна. — Просто я хочу, аби ви спробували зрозуміти мою проблему в цілому. А відтак стане ясно, чому мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Ну, не те щоб прямо-таки ваша… Якби на вашому місці й у вашому становищі опинився хтось інший, я б так само звернулася по допомогу до цієї людини.

— Отже, я перший-ліпший випадковий незнайомець. Справді, наче в старих романах.

— Я не читала старих романів, — відрізала Юлія. — Нових, між іншим, теж. Я взагалі не люблю художньої літератури, ще зі школи. Читаю переважно пресу та потрібну мені бізнес-аналітику в інтернеті. Література ніколи не була моїм сильним місцем.

— Хай там як, ви, мабуть, закінчили школу з золотою медаллю.

— Аякже! Курс шкільної програми з літератури я знала, твори писала як треба і без граматичних помилок. Цього досить, мені просто подобаються точні науки.

— Та я хіба проти? — Антон примирливо виставив руки перед собою, відчувши в тоні жінки агресивні нотки. — Ми взагалі відхилилися від теми…

— Відхилилися, — погодилася Юлія. — Гаразд, спробую далі знайомити вас зі своїми родинними скелетами настільки стисло, наскільки можливо. Після повернення з тієї злощасної поїздки в «Артек» Руслан дуже швидко став абсолютно некерованим. Це помічали всі, крім наших батьків та бабусі. Це — з маминого боку. Батьки мого тата розкусили Русика досить швидко, але спроба розкрити на нього очі призвела до того, що наші батьки перестали з ними спілкуватися. Спочатку я ще могла гостювати в них, та потім і це припинилося. Мама заявила: свекруха зі свекром налаштовують мене проти молодшого брата. Аби якось зупинити глобальну родинну сварку, сторони просто почали уникати одне одного. Так теж буває, навіть у маленьких містах.