Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— А, хірург, мені Саша щось казав…

— Саша?

— Петриківський, Саша. Начальник карного розшуку. Це чоловік однієї моєї шкільної подруги. Ми тут, у Жашкові, всі або родичі, або знайомі, або просто… Ну, майже всі. Начальник міліції, скажімо, взагалі на два класи за мене старший. Навіть цілувалися колись… Вас я не пам’ятаю. В якій школі вчилися?

— В першій.

— Ясно, я в третій. Костюк теж із третьої. А, пусте… Розумієте, мало того, що ми з нашими нинішніми міліцейськими начальниками знайомі сто років, я, крім усього іншого, маю тут, у Жашкові та районі, певну вагу. Не хочу хвалитися, тільки віднедавна я можу заходити без стуку в потрібні мені кабінети не лише в тутешній мерії, а й навіть у нашій Черкаській обласній раді. Мене знає особисто губернатор, поминаючи вже нашого дорогого мера. Не люблять, але знають — то точно.

— Що з того? — Антон далі не розумів, куди вона веде.

— Нічого, — погодилася Юлія. — Я не цариця, не богиня. Займаюся тут бізнесом, гроші від якого не в останню чергу допомагають утримати наш район на плаву. А статус якого дозволяє мені вважатися однією з осіб, котрі мають великий вплив щонайменше в місті та районі.

— Ви не депутат часом? — підкреслено ввічливо поцікавився Сахновський.

— Була колись, — відповіла Гараніна. — Більше не хочу, заважає працювати, а толку — з гульчину дульку. Ні, я сама по собі, приватний підприємець, цілком доторканна особа. Захочете — про це якось потім поговоримо, бо тепер мене хвилює зовсім інша тема. Власне, вона давно мене хвилює. Мій брат, Руслан.

— Старший?

— Тобто?

— Ну, брат: старший, молодший?

— А… Молодший. Ненабагато, на два роки. Йому тепер… — вона витримала невеличку паузу, — йому було тридцять чотири.

— Отже, вам — тридцять шість.

— Ви добре вмієте рахувати, — Гараніна пройшлася кімнатою. — Аби зовсім закрити всі такі питання, додам: я хоч і була одружена, та лишила собі дівоче прізвище в шлюбі. Зі мною — все?

Її манера поведінки водночас дивувала і дратувала Антона. Та він поки що вирішив дотримуватися обраних гостею правил гри, тому кивнув. Юлія підійшла до вікна, якийсь час мовчки дивилася на майже безлюдну недільну вулиці, тоді повернулася. Зіперлася на підвіконня.

— Брат зник давно. Він і раніше не сидів на місці, завжди був проблемним хлопцем. Ви побачили мене, і я розумію ваш подив: у такої старшої сестри — такий молодший брат. Кажу ж вам — сама його не впізнала, патлатого і з бородою. Попросила поголити, Петриківський бурчав, але зробив це. І тоді я переконалася — це Руслан.

Гараніна знову замовкла.

— Який давно зник, — не знаючи, що треба говорити, бовкнув навмання Антон.

— Так, який давно зник. Тобто раніше він теж зникав без сліду, але все одно згодом давав про себе знати… А тут замовк надовго. І я, відчуваючи свою провину, подала в розшук.