Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Поки начальник міліції популярно пояснював спадкоємцеві, чому йому не варто поки що рипатися і качати права, Петриківський слухав щирі та неймовірно сумні зізнання тьоті Свєти.

— А що такого? Ну, здавала Галчину хату… Я на базарі постійно, ви ж знаєте, ваша жінка в мене повсякчас тортики купляє… Хіба погані тортики?

— Не знаю, мені пече від солодкого. Ви ближче до діла. Коли ви почали пускати квартирантів за гроші в будинок вашої сусідки Галини Смерічки?

— Ну, як… Коли її в лікарню забрали… Гроші ж треба… їй…

— Смерічка сама дозволила вам пускати квартирантів? Тільки, Іванівно, заради Бога — хоч не брешіть! Подумайте добре, бо за подругою вашою, наскільки я вмію рахувати, сорок днів ось тільки відбули. Бога не гнівіть брехнею, гріх же…

— О, ви такий набожний стали, Олександре Гнатовичу! Давно я вас у церкві не бачила…

— Не заговорюйте зуби, бо розізлюся. Дозволяла Галина вам хату здавати чи ні?

Іванівна ще вагалася, хоча правильна відповідь читалася на її обличчі.

— Нє… — промовила нарешті. — Це я сама… І не всю хату я задавала, тільки дві кімнати…

— Решта дверей, значить, зачинялися? Іванівно, я особисто будинок оглянув! Кому здавали і за скільки?

— Я хіба знаю? Імена люди називали, а прізвища — так у мене не готель, товаришу капітан! Правильно звання назвала, не підвищили вас?

— Правильно. Поки що капітан.

— Посадите самотню пенсіонерку — точно майора дадуть!

— Не тисніть на жалість, Іванівно. Як не дійшло ще — поясню: ви два місяці незаконно здавали в оренду чуже житло. Не просто чуже — хату своєї сусідки, яка спочатку тяжко хворіла, а потім — померла. І якби племінник її не знайшовся, ви б і далі займалися цим бізнесом…

— Ой, я вас прошу, Олександре Гнатовичу! Хіба це бізнес? Сльози: сто гривень на добу…

— Ви пускали жильців подобово?

— А як? Надовго не могла. Ви тут правду кажете: племінник міг нагрянути. Давно про нього нічого не чули, але нотаріус стояв над душею — де спадкоємець, де племінник, де, де… Думаєте, йому так того Антона треба? Теж грошей не хотів утрачати, він же з таких оборудок живе…

— Знову не про те говоримо, Іванівно! Ви ж не будете зараз мені тут доводити, що це тяжко хвора Галина Смерічка зв’язала дорослого мужчину, заткнула йому рота і тримала весь цей час у своєму льосі?

— Бог з вами, товаришу капітан!

— Ось і я так не думаю. Що ж тоді виходить?