Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Хотілося закурити.

І закурив — цигарки знайшлися в Олега.

Нічого. Кинути завжди можна. Не вперше.

— …Тоді Олег саме здався в клініку, кудись у Черкаси його батьки повезли. Ми вже десь пару місяців зустрічалися. Може — більше… Точно — більше, познайомились саме на Різдво…

Поранений спав у будинку. А Сахновський та Юлія сиділи надворі, на саморобній лавці біля ґанку, дихали сосною і слухали Оксану Приходько.

— Потягнуло нас одне до одного відразу… Ну, це не має значення… Батьки бурчали, Родя — взагалі на стіну дерся. Я вже тоді знала про Олегові проблеми, він не те щоб сильно приховував… Знаєте, воно помітно. Значить, коли його повезли в клініку, Родіон тут як тут: казав я тобі, казав… Нудить… Тошнотворний — спасу нема. Коротше, психонула я тоді… Аби Олег іще поруч був, а так… Про Територію Свободи давно чула, зібратися туди з моїм досвідом — дрібничка. Потім, ясно, все збагнула… Та ви ж знаєте в основному…

— Не хочеш — не згадуй, — Юлія знову спробувала пригорнути дівчину до себе, та наштовхнулася на суровий, надто вже дорослий, як на її вік, погляд, і передумала.

— Потім, по всьому, значить, я Олегові в очі дивитися не могла. Уникала його, тікала навіть… І тут я Шабанову вдячна, правда: аби він тоді поставився до мене нормально, чесне слово — заспокоїлася та залишилася б із ним. Не повірите — я брату вашому, Юліє Василівно, навіть вдячна…

— Вперше від когось на його адресу таке чую, — сумно посміхнулася Гараніна.

— Справді — він так мене за той місяць у своєму льосі охолодив — до кінця життя вистачить! Тільки Родіон мораль почав читати, я не витримала — до Олега. Той, виявляється, відразу все зрозумів. Потім уже пояснив: люди з алкогольним досвідом взагалі багато на що іншими очима дивляться. Таке зрозуміють, що правильним і не снилося… Коротше, спочатку мене міліція діставала. Ще якось думалося — знайдуть його швидко. Потім журналісти почали. Тут уже Олег не витримав — до себе мене забрав, нікого не пускав. У нього хата окрема, від бабусі спадок… Потім сюди влаштувався, зі мною разом. Як — не знаю. Ну, а десь під кінець травня мама дзвонить, ми ж у контакті. Примара якась вночі під вікнами почала ходити.

Антон і Юля перезирнулися.

— Чорна? — запитали майже в унісон.

— Спочатку вона. Чого хотіла — ніхто не знає. Вона ж німа… Все одно страшна, страшніша навіть за Вчителя… Потім він сам мені додому подзвонив.

— Як телефон дізнався? — поцікавився Сахновський.

— То кожен із нас перше, що робив, коли приходив туди, на хутір, записувався в зошиті. Простенький зошит, учнівський. Прізвище, ім’я, адреса, телефони. Для чого — гадки не мала… Потім доперла, потім усі доперли — це він так нас прив’язав. Один зі способів: знаю, мовляв, про кожного і знайду. Все, мовляв, вашим рідним про вас розкажу. Було там кілька бомжів, але придурки в основному, такі як… — дівчина затнулася, винувато зиркнула на Юлію.

— Нічого, валяй, — махнула та рукою.

— Значить, подзвонив він, каже мамі: «Через твою доньку в мене проблеми. Мушу ховатися, хворію, грошей треба». Я так розумію, Чорну він посилав полякати моїх наперед. Мама каже: «Нема Оксани. Поїхала з Умані. Сам же розумієш чому». Він: «Не відчеплюся». Мама: «Та Бога ради! А я міліцію гукну, ото зрадіють!» Замовк на пару днів, тоді озивається: «Я дам вам спокій, коли з Оксаною побалакаю. Так їй і передайте. Ви ж у контакті, хіба ні? Захоче батьків виручити — знайде мене. Я поки в Жашкові, справи в мене там накльовуються». Як ви гадаєте, що я повинна була діяти? Міліція в засідці не висидить. Ну, злапають Чорну — так вона свого любчика вмре, а не викаже. Та й виказати толком не зможе. Вчитель усе передбачив.

— Ти вирішила їхати в Жашків?

— Олег вирішив. Він сказав, що поквитається з Учителем. Бо давно пора, а тут така нагода.

— Нагода?