Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

— Ну, раз ти така вперта, тоді слухай. — Він підніс до рівня грудей долоню, складену човником. — Бачиш, що лежить у мене на долоні?

— Не бачу.

— Візьми. Тільки не впусти. Більше в мене нема, випадково в кишені знайшов.

Я намацала поміж його пальцями зернятко пшениці, переклала собі на долоню.

— Пшениця, — трохи розчаровано прошепотіла.

— Ото і є Бог праведний. Трійця в єдиному, Бог-Батько, Бог-Син, Бог — Дух Святий. Гадаєш, церква марно проповідує, що хліб — то є тіло Боже? Але церква помиляється, коли бачить у хлібі лише тіло Христове. Там є також тіло Бога-Батька. І, звичайно, Дух Святий. Словом — Трійця в єдиному. Можна сказати, в повному складі.

— А звідки ви це знаєте? — наважилась я запитати.

— Є в мене друг дуже розумний, Карпо Трохимович Осадчий. Так це він у своїй хаті-лабораторії дослідив. Повір, цілком науково.

Якби те казав хтось інший, не дядько Сашко, я, звичайно, не утрималась, розреготалася б. Але дядько промовляв дуже поважно — тут було не до сміху. Особливо вражало те, що він мовив далі:

— Ти гадаєш, чому на Україні народ вимирав нещодавно? Диявол Святу Трійцю в людей відібрав. І завваж: разом із церквою. Карпо Трохимович каже так: хто у селянина силоміць зерно відбирає, той дияволові служить. На деякий час він може здобути перемогу, але ж не навіки. Бо своїми діями він сам собі могилу риє.

— Значить, і…

Ніби здогадавшись, що я хочу запитати про колгосп, дядько мене зупинив:

— Давай про щось інше поговоримо.

Почала розпитувати про Іллю-пророка, але дядько відповідав аж надто по-земному.

Мені шкода було розлучатися з Ільком-пророком. Ілько був свій, хатній, про нього навіть казали, що він у річку до вітру ходить і тоді вже купатися не можна — треба ждати, доки наступного року акація зацвіте. До того ж мені дуже полюбилася церковна картинка, де Ілля-пророк у золотій колісниці сидів, а довкола нього небесне воїнство на білих конях гарцювало. Там я й батька свого бачила.

А воно, бач, виходило, що батько мій до небесного воїнства не належав. Моя уява мусила витворити новий образ батька. Але тепер це було легше: переді мною стояв дядько Сашко — його молодший брат… Великий це був шлях, багато я тоді побачила, а розмова з дядьком Сашком назавжди лишилася в моїй душі.

Потім у моє життя прийшов Василь.

З Василем я вперше познайомилася в хаті дядька Сашка. Це і є та сама хата, де я тепер живу.

Вона майже не змінилася, тільки біла крівля із тоненьких платівок, які тернітом називалися, з роками позеленіла, вкрилася тонким прошарком моху. Паркан погнив, ми з Василем сріблистим лохом садибу обсадили. Лох розрісся, наїжачився колючками — заєць не продереться. Та в хаті все лишилося так, як було й тоді.

Пригадую, мене вразив не сам хуторець, а те, як він відкрився моїм очам. Кінчилися степи чорноземні, почалися піщані пагорби, а потім рушили нам назустріч соснові бори. Тоді вони здалися мені зовсім дикими, безлюдними, сповненими таємничої величі. Дядько казав, що десь уже й Київ недалеко, але мені не вірилось, бо всюди було тихо, тільки вершини сосен гойдалися та могутні дуби листям шелестіли. Якщо до Вінниці звідусюди вози торохтять, то чого ж так тихо під Києвом?..