Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Зошит другий

І. Моє дитинство

Минали дні, слідчий усе чогось вичікував, не наважуючись передати справу до суду. Я возила Сергієві передачі, їх приймали, але від нього не одержала жодної звістки. Хоча б коротенька записка — мовляв, живий, здоровий. Але ж ні, законом заборонено. Макариха таки зарубала курку, я відвезла її Сергієві, хоч дуже й каралася потім. Знову себе питала: де ж твоя гордість, Софіє? Для Макарихи, мабуть, отієї курки досить, щоб власну совість приспати. Але чому ж воно так буває, що хочеш підступній, нещирій людині дати відкоша, а натомість саме ті слова їй кажеш, які б вона хотіла почути? Вона знає, що слова ці вимучені, силоміць із тебе вирвані, але інших їй і не треба…

Тепер лісом та городами додому прокрадаюсь, щоб з Яковом та з Надійкою не зустрітися. Мабуть, і вони совість свою заспокоїли тим, що вирішили приходу мого чекати. Сама ж я їм звеліла: без мене нічого не робіть, обміркуємо разом. А потай думала, яка б я була щаслива, коли б вони мене не послухалися! Звісно, слідчий уже викликав Якова. Було це іще до мого побачення із Сергієм. Яків, мабуть, відповідав так, як Сергій Надійці нашептав. Арештували Сергія в той самий день, та, напевне, був у нього час із Надійкою перемовитись.

Отож дні минали, а я ніяк не могла з силами зібратись, щоб волю Сергія порушити. Боялася: не буде добра в моїй хаті, якщо Сергій дізнається, що Надійка за порадою до мене приходила, і це я — не хтось інший — змусила Якова розказати слідчому правду.

Якби ж хоч не було таємниць від Сергія в мене! А то виходить, що все його життя таємницями обросло. І хоч не я в цьому винна — так воно склалося, — але як пояснити Сергієві, що Марина сама не хотіла матір’ю себе називати? Мабуть, він не тільки жалів її, а таки ж любив. Його завжди пригнічувало те, що Марина хату нашу чомусь обминала. То як же мені бути? Чи розповім я коли-небудь Сергієві, ким доводилась йому Марина? Чи, може, нехай це так і лишається таємницею на все його життя…

Не могла я цього сама вирішити, а єдиний порадник мій лежав у могилі. Це сковувало мене і в тому рішенні, якого чекали Надійка та Яків. А може, вони й не чекали? Якби дуже їм хотілося душі свої очистити, не стали б вони в мене дозволу питати.

Потягнулися мої вечори та ночі сумною вервечкою — не знала, як і ранку діждатися. Мені майже сорок, огрядніти почала, а за останні тижні схудла, сукні треба перешивати — мов на жердині, обвисають.

І ось пригадалося те, про що я колись у хаті Макарихи подумала: слід не принагідно, як це досі було, а значно повніше про моє життя розказати. Бо може й таке трапитись: для Сергія всі таємниці розвіються, дізнається він, що не я його рідна мати і не Василь батько його рідний. Десь живе Гордій Кривошип і, мабуть, розшукує сина. Як буду жива, то, напевне, зумію пояснити Сергієві, чому так вийшло. Гадаю, він мені повірить. Та життя людське інколи на павутинці тримається, хоч людина цього й не знає. Не те, щоб я про смерть думала, — ні, я далека від таких думок! — але страшно стає, коли оця думка прийде: мене вже на світі немає, а Гордій Кривошип сина розшукав. І про все стало відомо Сергієві, бо хіба ж Гордій не розсудить, що то за тітка до його сина навідувалась? Та, мабуть, десь і фотографії збереглися, бо Сергій захоплювався фотографуванням. Що ж він тоді про мене подумає? Скаже, мабуть: відганяла від хати рідну матір, а та, бідна, і признатись побоялася. Все він їй простить, та чи простить мені?..

Сергію, любий мій, не засуджуй мене суворо. Може, й винна я в чомусь, бо завжди мені твердості бракувало. Завжди боялася необачне слово мовити. Але немає провини моєї в тому, що рідні батьки твої після війни не зустрілися. І не тому я правду ховала, що боялася тебе втратити. Тяжко мені було б, якби ти від мене пішов, — тяжко, що там казати! Але цей страх не змусив би мене покривити душею. Боялась я не за себе, а за тебе, сину мій, правдолюбе великий!..

Ні, я не хочу кидати тіні на світлу пам’ять Марини. То молодість була, а в молодості не кожна людина вірну стежку обирає. Потім і хотілося б виправити своє життя, чого б заради цього не зробив! — та його вже нелегко виправити. Одного я не прощаю: байдужості до власних дітей. Марина не була байдужа. І саме це дозволяє мені писати правду про неї. Бо вона, ця правда, вже не буде лихою тінню — вона буде тільки тим, чим правді належить бути.

Почну із себе самої. Зараз маємо рік 1962-й, а народилася я в 1923 році. Молодість проминула швидко. Та чи є на світі хоч одна людина, яка б сказала, що молодість її тривала довго?..

Наче в бінокль перевернутий дивлюся на дитинство своє. Ніби ось воно, поруч, рукою можна дістати, а час — найзагадковіша сила природи — згустився в лінзи та призми, які вершать невблаганні чари, перетворюючи близьке на далеке. І ворушиться в тому далекому дівчисько босоноге, таке маленьке, безпорадне, що гірко на нього й дивитись…

Безрадісне дитинство в мене було. Тільки й просвітку в ньому, що стежки понад Бугом у росяних травах, куди я ховалася від лозини, яка так часто свистіла в бабусиних руках. Може, я й Макариху не люблю саме через те, що вона бабусю мені нагадує.

Ненавиділа бабуся мого батька, а я обличчям на нього схожа. Вся ненависть її на мене падала. Батька я ніколи не бачила, помер він іще до мого народження. Після його смерті двійко нас лишилося — Марійка і я. Марійка була старша, бабуся в ній себе пізнавала, пестила її, голубила. А мене, бач, не визнала. Мати боялася бабусі, лише вряди-годи до грудей мене пригорне, тоді світ мені здавався привітним та радісним. Але вона ходила по наймах, росли ми з бабусею. Жили бідно, хліба ледве до Різдва вистачало, макуху варили. Та злидні не завдавали мені стільки гіркот, як бабусині катування.

Мені навіть невтямки, як я вижила. Била вона так, що я кров’ю сходила, шкіра на спині репалася, шматтям висіла. Плакала наді мною мати, та коли бабуся наближалась, і сама починала мене лаяти. Часом сусіди мене рятували, але й вони бабусі боялися. Здавалося мені, що всі люди на світі її бояться.

Якось я гусей на вигоні пасла. Загралася трохи, а гуси тим часом зникли кудись. Повертаюсь додому, плачу. Не тому плачу, що бабуся битиме — до цього я звикла, а тому, що й матері за мене перепаде. Гримала бабуся на неї, як тільки я завиню в чомусь.

Отож іду, аж раптом, наче із-під землі, бабуся біля мене з’явилася.

— Де ж твої гуси? — питає.

— Туди пішли, — показую я навмання, а в самої перед очима тільки туман хитається.