Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з’явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження надійшло з Ліксанупру.

— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.

— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А навіщо це треба… Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.

— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.

Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій шаленій каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капелюхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.

Я вже їх проминула, коли один із них мене покликав:

— Софіє Кирилівно! Чого це ви знайомих не впізнаєте?

Озирнулася на голос, що видався справді знайомим, і одразу ж упізнала Євгена Марковича. Він виступив із четвірки й стояв біля сосни, приминаючи лискучим черевиком кущик ковили. Мій погляд чомусь прикипів до отого кущика та ретельно наваксованого черевика, ніби я боялася підняти очі вище й поглянути йому в обличчя. У минулій зустрічі він був для мене бажаним гостем — я тоді покладала на нього великі сподівання. Тепер я вже знала, хто він є насправді. Здогадувалася також, хто були троє інших мужчин, ніби спущених на мене з перукарняно-кравецького конвеєра. Я намагалася зміркувати, чого їм від мене треба. А тим часом Коробов, наблизившись до мене впритул, зі штучною лагідністю в голосі запитав:

— То, може, до хати запросите?

Відповіла стомлено:

— Я повертаюся з нічного чергування. Невдалий час для прийому гостей. Мені треба виспатися.

Коробов не без іронії кинув:

— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться. Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.

Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:

— Я знаю, де ви працюєте.

На його обличчі з’явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.

— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов’язані провести у вас обшук.

Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з’явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але, усвідомивши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!

— Ви завжди понятих із собою привозите?

Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був несхожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!