Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я, надаючи словам веселої задушевності.

— Поки що це тільки екскурсія. Але…

— Продовжуйте.

— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?

Мене це трохи образило.

— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: — Сергій так виховувався… Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.

Моє запитання здивувало Павла.

— Нд-да… Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно… Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили. Та й зараз поки що єдності не існує… Тут треба самому докопуватись. Ми ж бачили з вами… — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енергетичний обіг… Треба бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Сергієм ми про це не розмовляли.

— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає. Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить… Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.

— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають… А може, в них менше помилок буде.

Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.

Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.

Я згодна з Павлом: прогрес полягає саме в тому, що землеробство все менше й менше вимагатиме людських рук. А це означає, що людство має перейти до міського способу життя.

Отож любов до землі, годувальниці нашої, не обов’язково повинна виявлятися на колгоспному полі. Ти щодня їси хліб (а м’ясо, яйця тощо — це також хліб!), через те щодня мусиш відчувати, що їси його недаремно.

А Сергій, бач, вирішив, що цього замало, — його місце там, де трудиться земля. І люди на ній. Правда, він цього ще не сказав, але я вже бачила, що «Сільгосптехніка» заполонила всі його думки.

Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..

Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?

Запитала в Сергія:

— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же агроном, а не будівельник.

— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.