Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

У мене подій не бракує — якраз навпаки: було їх аж надто багато. Та понад усе, безумовно, хвилювало й тішило повернення Сергія. Двічі він привозив Ніну, був приємно здивований, що ми в перший приїзд обнялися, мов рідні, — мабуть, Ніна промовчала про наше знайомство, готуючи йому сюрприз.

Що й казати, Ніна мені подобалася. Трохи непокоїло те, що вона росла серед високого добробуту, та ще й по-міському. А Сергій, бач, почав задивлятися в бік Нової Семенівки. Проте я вірила, що в людині все вирішує міра її духовності, а тут вони обоє були варті одне одного. Про Ніниного батька думати не хотілося так само, як і про зухвале сексотство Кулика. Була переконана, що мені боятися нічого — адже ж істина на моєму боці. Точніше, на Василевому, бо на його боці природознавство середини XX століття. Що ж до Маркса, то він тяжко грішив проти найголовнішого закону Світобудови — закону збереження й перетворення енергії. А за такі гріхи Всесвіт немилосердно карає.

І все ж переховала третій примірник Василевої праці на горище. Сергій мене картав за цей вчинок, але я звикла час від часу перечитувати дорогі мені сторінки — отож не могла погодитися, аби й цей примірник Сергій вивіз із дому.

— Віддай Ніні, — лукаво посміхаючись, переконував мене Сергій. — Вона вдома сховає. Серед своїх книжок. Там ніхто не шукатиме. А треба буде — привезе.

Може, це й справді була б надійна схованка, але я не погодилася — хотіла мати заповітний машинопис під рукою.

Одного разу полізла на горище і серед старих газетних вирізок зненацька наштовхнулася на сторінку із учнівського зошита, кілька років тому покреслену рукою Карпа Трохимовича. Будь-хто, трохи подивувавшись чудернацьким витівкам якогось тлумача Євангелій, відкинув би цей папірець геть та й забув про нього. Будь-хто, але ж не я. Мені він говорив так багато, що я аж здригнулася від несподіванки.

Було це тоді, коли Василь натрапив у БСЗ на статтю про фізіократів, ілюстровану «Економічною таблицею» Ф. Кене. Добре в ній розібравшись, Василь помітив ті ж самі закономірності, котрі вважав своїм власним відкриттям. Його це приголомшило: виявляється, двісті років тому у Франції жили люди, яких Василь мав право назвати своїми однодумцями. Він намагався пояснити це Карпові Трохимовичу, який, безумовно, також був його однодумцем, хоч і викладав свої переконання аж ніяк не науковою мовою. У Карпа Трохимовича був свій словник, своя система образів.

— Закрий оту грамоту, — сердився Осадчий. — Це зовсім не те.

— Чому ж не те? — спокійно заперечував Василь. — Тільки тому, що «Економічна таблиця» оперує тисячами ліврів? Але ж ці тисячі можна записати як п’ять рівновеликих одиниць біологічної енергії, що надходить від землеробства. Фізіократи не знали, чому це так, проте П’ять Пальців Космосу вони знаходили у грошовому обігові. І три економічні сфери, наче три струни, на яких грають Космічні Пальці. Ми можемо вдатися до інших образів, але справа не в засобах віддзеркалення схованих у Космосі енергетичних сутностей, а в самих сутностях. Вони існують вічно — ось у чому справа! Космічні Пальці ліплять земні держави, а коли ці держави виходять за межі трьох економічних сфер — знов перетворюють їх на глину й ліплять заново. Біда в тому, що заміс виготовляється не на воді, а на людській крові. І в цьому, між іншим, винен не Космос — винні ми самі. Бо не розуміємо законів ліплення. Чинимо опір там, де не можна його чинити. Це однаково, що намагання зупинити тисячотонний потяг власними грудьми.

Не хочу запевняти, що Василь промовляв саме такими словами, як я оце передаю. Мабуть, слова були трохи інші, але зміст я відтворюю точно.

— Твоє пояснення приймаю, хай буде П’ять Пальців, — згідливо захитав масивною головою Осадчий. — Навіть п’ятикутну зірку приймаю. Але краще П’ять Хлібин Христових. У тебе є чистий аркуш паперу?

Вони сиділи за кухонним столом після помірної чарки. Я вирвала чистий аркуш із домашнього зошита, в якому Сергій записував чорнові рішення математичних задач, і, відсунувши полумисок з квашеними помідорами, подала цей аркуш Осадчому. Після тривалої полеміки поміж Василем і Карпом Трохимовичем помальований олівцем аркуш лишився на столі. Я прибрала його до шухляди, а потім не могла відшукати. Гадала, він загинув. Цей аркуш був мені дорогий тим, що я добре знала: так само бачив земну дійсність дядько Сашко.

Ось як виглядали креслення Карпа Трохимовича. П'ять Хлібин Христових

Василь поставився до цього тлумачення євангельських істин так само спокійно, як Осадчий до П’яти Пальців Космосу. Було зрозуміло, що таємниче креслення не дивує Василя — Василь бачив у ньому вже відомі йому глибинні сутності природи. Що ж, це ясно: те ж саме викладав Василеві інший гностик — дядько Сашко. Потрібні були роки, аби Василь розпізнав спільну космічну основу поміж оцим записом євангельської притчі, «Таблицею» Кене і власним відкриттям, що ґрунтувалося на законах фотосинтезу. Уже оцей зв’язок історичних епох був сам по собі неабияким відкриттям — адже ж це було підведення під тисячолітній гносис сучасного наукового мислення.

Я дослухалася до полеміки поміж Василем та Осадчим, добре розуміючи, що перебуваю біля джерела, з якого народжується океан. Дозволила й собі взяти участь у розмові.

— А кого ви розумієте під Богородицею? — запитала в Осадчого. — Це ж була діва Марія, а у вас…

— Трудність у тому, що ми начисто відкидаємо язичництво. Але виглядає так… Справа виглядає так, що в тисячолітніх віруваннях народів ніколи не існувало нічого помилкового. Відбувалося перевдягання гносису. Пригадуєте єгипетську Ізиду або грецьку Деметру? Зверніть увагу: непорочне зачаття в діви Марії… Мабуть, пригадуєте, що Шевченко у своїй поемі поставив його під сумнів. І як не поставити? Або належить збагнути, що далекі предки натякають на ту ж саму Марію, яка вчора була Ізидою. Християнство надто олюднює природу. Щоправда, це робила більшість релігій.

— Виходить, Богородиця — це просто земля?

Осадчий сумно посміхнувся.

— Лихо людське сховане в отому «просто». Ні, дорога Софіє Кирилівно! Все це дуже й дуже непросто. По-перше, йдеться не про землю взагалі, а про земний гумус. Це далеко не те ж саме. Гумус — то правдиве відображення жіночого начала в природі. І не лише в земній природі, а в космічній також. Він приходить із Космосу. Звідти і тільки звідти… Кам’яні баби на сарматських могилах — це, власне, те ж саме… Ось чому на моєму малюнку з’явився отой напис — Богородиця. А немовля… Немовля на її грудях слід бачити як ціле людство… З другого боку… Це є відображення Світового Розуму. Всесвіт як Слово. Безсмертний Логос. Пригадуєте: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог…»

Мені досить було отримати ключ від розуміння старовинного гносису — його образної структури в християнстві. Далі я спробую власними словами пов’язати гностичне з енергетичним. Слід лише пам’ятати, що створене Осадчим віддзеркалення потойбічного в земному житті не лише не спростовує релігійних істин, а наочно підтверджує їх. Це ж бо так само, як через існування земної біосфери (і передовсім людини) ми неминуче приходимо до уявлень про Сущого як Суб’єкта, Тоталіта, Пантократора. А в християнстві — Батька Небесного. Раз існує творіння, не може не існувати Творець — той, для кого всі ми є лишень об’єктом космічного ліплення. Тут просто слід пам’ятати, звідки ми дивимося на світ і на себе в світі. Можна дивитися з боку людини на Творця і, навпаки, — з боку Творця на людину. Безумовно, то є мобілізація нашого власного розуму для пізнання Сущого — і належить сказати, що людський розум за своєю природою здатний до такого пізнання. До речі, тут не завжди допомагає формальна освіта — у печерні часи людський розум так само (або навіть вищою мірою!) був здатний до спілкування з Сущим. Переходячи на філософські категорії, можна сказати так: гносеологічне має бути доповнене онтологічним — і навпаки. Коли ж ми кажемо про гносис, то само собою зрозуміло, що в цьому разі ми дивимося на Творця з боку земної людини. Творець десь там, у невидимому, потойбічному, а ми бачимо його П’ятипалу Руку на землі.