Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Про це згодом. Я хотіла лише пояснити, чому на його могилі червоніє п’ятикутна зірка.

Поховали ми його позаторік. Помер від давньої рани.

Я готова була кинути службу, щоб доглядати Василя, як доглядала колись у фронтовому госпіталі. Тоді я була тільки медсестрою, тепер стала лікарем. Але Василь не хотів і слухати про це. Спершу відповідав жартома: мовляв, він тільки полковник, а не маршал, персональний лікар — це для нього забагато. А коли йому надокучили мої умовляння, відповів твердо, з докором:

— Ні, Софіє, сімнадцять років я був щасливий. Хіба цього мало?.. Мені хочеться вірити, що твоє життя також не було жертвою.

Боляче було чути ці слова. Звідки в нього з’явилася думка, що я чимось жертвувала задля нього? Я плакала на його грудях, запевняла, що мала щастя не менше, ніж він, а Василь перебирав пальцями моє волосся і зосереджено мовчав. Потім я зрозуміла, що йому дуже потрібне оце моє визнання. Хотів упевнитись, що ні його старість, ні каліцтво мене не обтяжували. Може, саме тому Василь і віддавав багато сил нашому маленькому господарству — городець, корова, кури, — щоб мати оцю певність: у сім’ї від нього користі не менше, ніж від здорового чоловіка.

Василь мав гарну пенсію, міг би й не бідкатися з цього приводу, але десь, мабуть, у його свідомості жила потаємна думка, що він не дає мені повного щастя. Прагнув надолужити це надмірною турботою про мене, перехоплював усю мою роботу. Люди це помічали, жінки мені заздрили, але в цій заздрості було щось принизливе нібито я й справді шанувала в ньому лише доброго хазяїна, а не те, що становило його духовну сутність. Та я змушена була змиритися з такими судженнями. І все ж десь у Василевій душі — у якомусь таємному, неприступному закутку — жив колишній селянин. І той селянин підказував: жінка в чоловікові силу шанує, а як сили не стане, то сама тільки жалість залишиться.

Оця прихована думка (чи, може, просто інстинкт селянський) мене глибоко ображала. Невже Василь гадав, що я нездатна побачити в ньому іншу силу — ту, якій не заважали ні кострубата милиця, ні прострелені груди? І я дозволила собі висловити цю образу. По його схудлому обличчю перебігла радість, йому було приємно чути мій осуд. Руки в нього були все ще сильні, мені навіть здавалося, що Василь неодмінно видужає. Стиснув мої пальці, потім поклав мою руку собі на груди і тихо сказав:

— Спасибі, мила… Пробач, якщо образив. Та я не хочу, щоб ти через мене роботу кидала. Не маю на це права. Сергієві не пиши про мої болячки. Може, іще діждусь…

Та не діждався Василь, доки син армію відслужить. Дали Сергієві коротеньку відпустку — на похорон батька. Я навіть не помітила, які зміни сталися в Сергієві. Тяжко мене вразила смерть Василя. Спершу здалося, що життя моє зміст втратило. Тільки тоді отямилась трохи, коли Сергій додому повернувся.

Довго додивлялася: в чому ж саме він іншим став? Сергій і до армії не був надто жвавий, та все ж не відмовлявся від хлоп’ячих веселощів. А тепер ті веселощі його вже не вабили. Стриманий, статечний, зайвого слова не почуєш. Заклопотаний не тим, як йому в житті влаштуватися — до цього він майже байдужий, — а до чогось такого докопується, про що інші люди взагалі не думають.

Словом, я цього до ладу пояснити не зумію. Це міг би пояснити лише Сергій.

От, скажімо, почав вивчати теорію відносності. Я дуже зраділа: значить, до екзаменів готується, в інститут хоче вступити. Потім з’ясувалося, що він дбав не про те — вивчав просто для себе, не для екзаменів.

— Хочу знати, як світ влаштований. До Ейнштейна він був схожий на механізм годинника. Ще й досі дехто його таким уявляє. А він зовсім інший!..

Так Сергій пояснив своє захоплення Ейнштейном. Намагався й мені дещо передати. Ми ж бо не розуміємо ось чого: люди мого покоління виховувалися на механіці Ньютона. І це не просто фізика — це світобачення. Через те ми так часто і не розуміємо своїх дітей.

Дещо я осягнула. Ось таке, скажімо: речовина — будь-який предмет! — є лише законсервоване світло. Сергій каже: той, хто цього не здатний уявити, назавжди залишиться сліпим. Може, це й занадто. Але, на думку Сергія, саме тут пролягає межа поміж двома формами світогляду — ньютонівським та ейнштейнівським…

Перший рік він працював у лісництві, потім на баштовий кран перейшов. Тут недалеко від нас почали будувати готель для автотуристів. Дехто мотелем його називає. Це щось нове для нас, а Сергія завжди цікавило нове. На курси поїздив, та й прийняли його на роботу. Все було добре, навіть преміювали на свята.

Аж раптом…

Саме тут сталося те лихо, яке змушує мене писати оці рядки. Може, я їх і пишу для Сергія. Може, колись віддам йому оці зошити, бо добре знаю: ні сьогодні, ні завтра не зможу присилувати себе до розмови, на яку збираюся мало не все життя. Краще це записати, а потім, коли Сергія відпустять, віддати йому, нехай читає. А може, й не віддам, бо ще не знаю, як моя розповідь складеться.

Я наблизилась до найстрашнішого. Загинула людина під баштовим краном. Ой, та чи просто ж людина? Але про це потім. Забрали мого Сергія до в’язниці. Він одразу ж визнав себе винним. А воно ж не так, знаю, що не так! Хіба ж це він припасовує вантаж до стріли? Сергій сидить у своїй кабіні так високо, що вікові сосни звідти мало не луговою травицею видаються.

Було це за півгодини до обідньої перерви, та Яків з виконробом, видно, діждатися не могли, півлітру сіли розпивати. Так розповідають дівчата, які це бачили.