Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Проти нас грає хтось дуже грамотний і сильний. Людина з можливостями. Ну, типу, як ось ви, пане Нікітин. На Хутір злили поїзд і номер вагона. Як це можна було дізнатися? Тільки простеживши за парочкою втікачів! Ваших хлопців не змалювали, бо той, хто послав коханців на вокзал, вів їх не від хати, а виглядав уже на вокзалі. І напевне, цей невідомий демон не має гадки ані про ваш інтерес до цієї справи, ані про те, що ви вписалися в неї, ані про те, що підписали також мене, тим більше — не знає ваших людей!

— А чому демон? — здивувався Нікітин.

— Вирвалося. Ненавмисне. Сам не знав, як його назвати, ляпнув перше, що в голову стукнуло. Вважайте, наш противник отримав кодове ім’я — Демон.

— Не жирно для нього?

— Враховуючи його дружбу з нечистою силою — саме те.

— До чого тут нечиста сила?

— Хіба не чули про ворожку Олесю? Давайте ще раз послухаємо. Ні, молодець, Ген, правда — додумався, — Сергій знову відсалютував Геннадієві. — Бач, не завжди ініціатива карається. Молодець, реально — молодець. Тепер я спробую все пояснити. Бачите, якої малості іноді не вистачає.

Знизавши плечима, Нікітин повернув флешку в ноутбук, відкрив віконце. На диску був єдиний файл, банкір навів на нього курсор.

Запустив.

На пласкому моніторі з’явилася вже знайома Горілому кімната на першому поверсі будинку Коваленків. Зображення стрибало: у того, хто налаштовував об’єктив камери (в Олега Познякова, більше нема кому), тремтіли руки: від поспіху, від хвилювання, або від усього разом. За кадром почулося його: «Галко, сідай уже, йди давай!» Потім її: «Та зараз, чекай!» І зовсім уже смішне, другий раз слухали, все одно не стрималися: «Та куди ти ще там причісуєшся! Губи вона ще малює! Зовсім уже!»

Нарешті в об’єктив зайшла Галина Коваленко, справді трошки причепурена. Хай що відбувалося, жінка навіть у такій ситуації лишається жінкою: її ж знімають, чорт забирай… З собою молода жінка несла табуретку. Поставила її, обернулася до камери: «Так? Сюди?» — «Та як хочеш, часу нема!» Посовавши по підлозі, нарешті примістила табурет, як вважала за потрібне, сіла, машинально поправила волосся. «Можна вже?» — «А ти готова?» — «Ну… готова… давай спробуємо». — «Значить так, Галь: я тобі нічого не кажу, тут не кіно, других дублів не буде. Говори, що треба і як знаєш. Все, поїхали».

Жінка зосередилася. Відкашлялася. Вона нервувала й боялася, це помітив навіть Нікітин, коли дивився і слухав це вперше.

«Кгм… Можна, да? Значить… Мене звати Галина Коваленко. Я не знаю, хто вбив мого чоловіка, Миколу Коваленка. До його вбивства ми з Олегом Лозняковим не причетні. Ми не хотіли його вбивати… Що таке, Олеже?»

«Нічого! — голос Познякова за кадром. — Думай хоч трошки! Так виходить, що не хотіли вбивати, але вбили! Ми взагалі нічого не хотіли! Мене все влаштовувало!»

«А мене — ні!»

«Галю, запис іде! Час теж іде!»

«Ти ж сам перебиваєш!»

«Все, вибач, не буду більше! Значить, у його смерті ми взагалі не були зацікавлені, так і кажи!»

«Добре, добре, все… Кгм, — Галина в кадрі знову зосередилася: — Значить… Ми з Олегом справді… Тобто… Коротше, у нас інтимний зв’язок, ми коханці. Микола про це не знав. Може, колись би здогадався, бо світ не без добрих людей. Але останнім часом йому було не до мене, бо почалися проблеми з бізнесом. Я купу народу підключила, Олег теж підтягнув своїх знайомих… Коля його про це просив… Отож, ми почали оформлювати якісь юридичні документи, ну, ніби в Миколи жодної власності нема. Не знаю, правильно ми чинили чи ні, так нам підказали… Навіть радили фіктивно розлучитися… Хоча я збиралася не фіктивно… Не тепер, може, згодом… Хай би все це минулося, не хотіла залишати чоловіка в складний період. Я правильно говорю, Олеже?» — вона трошки хитнулася вперед.

«Не збивайся з теми, давай, далі, далі…»