Розділ «Частина перша Adoreau»

— Вибачте, я не хотіла, — язик не слухався, думки плуталися.

— Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.

Мені він відразу не сподобався.

Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік — у ялівцеву нашу Імраю.

…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…

Після інциденту з черешнями мені було завдано незначного втику від батька. Сашко з його привабливими подругами допомогли мені ліквідувати наслідки катастрофи, крім цього, ще й напоїли кавою з печивом, а батько відразу застукав на гарячому, бо приймати їжу від незнайомців найсуворіше заборонено! Виявилося, навіть після попереднього посипання її недоїденими черешнями…

Улітку того ж таки 1991 року ми з мамою, тіткою і двоюрідною сестрою вирушили до славного міста Переяслава-Хмельницького, де романтики було не більше, ніж у емальованому чайнику. Купалися у Водосховищі, я отримала сонячний опік і, позіхаючи, проковтнула комара. Десь розвалився Союз і по телеку показували «Лебедине озеро». А я любила стрибати з піщаного урвища й котитися запашною квітучою лукою. Небо було блакитне і яскраве, земля пахла травами, справжнє море було неймовірно далеко. Ми ходили гуляти на Греблю, прісними сільськими вечорами звичайно дивилися прісний захід на прісному піщаному пляжі. Ще ми навідувалися до кінотеатру турбази, що був під відкритим небом, і поглинали строкаті, голосні та сльозаві індійські фільми, які на той перехідний момент злилися в одну карнавально-недоумкувату масу, і в мене було враження, що я тепер живу життям єдиної великої сім’ї, музичної та галасливої.

Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім років.

Я слухала Жана Мішеля Жарра, Емерсона, Лейка і Палмера, Пінк Флойд і малювала картинки з прекрасною сумною дівчиною, що стояла на пагорбі посеред моря квітів. У неї було жовте волосся, що розвівалося на вітрі, й прозора блакитна сукня. Вона була смерть і сум. Я завжди бачила образ смерті як щось гарне, дуже людяне, чого в жодному разі не можна боятися. У дуже несерйозному віці я усвідомила, що життя можна порівняти з днем, і єдине, в чому ти можеш бути впевненою у цьому суперечливому світі, — то це в настанні ночі, коли голова доторкнеться до подушки й щось помчить мене геть від усього, пронесе крізь виміри, і єдиною розбіжністю в ідеї дня та смерті буде те, що після ночі настане ранок і все повторитеся, а після смерті нічого вже наставати не буде.

У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог — щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.

Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками — й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.

У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали — я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!