Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

«Народ повинен мати мучеників, – сказав ти на прощання у Великодній вівторок, повертаючись до Иова Княгиницького в Маняву. – Чим більше горя й муки, тим ліпше, бо вогонь очищує грішну людську сутність, гартує її для подвигу». Може, й так. Ти кинув гнівне й правдиве слово, мов Христос. Тільки син Божий не тікав у пустиню, а жив серед людей, учив їх і наставляв. Ти ж утік. Невже тебе там, у тихому Руссіконі на Афонській горі, не мучитиме совість за те, що розбудив русинський люд і залишив його на розпутті – молодого, який щойно вийшов з темряви й тільки-но прозрів? Ти показав йому, куди йти?

Ні, ти дорікнув, побачивши нашу працю й відпочинок: «Не хочете для церкви трудитися, а, захопившись світськими науками і прелестями, юхи, шафрани, пирожні сласті їсте і комедії строїте та іграєте!»

Так, ми даємо людям світські науки, щоб сліпими не ходили. Не гудимо їх, якщо працею заробили собі на їжу, хай їдять – яка ж бо користь з того, що ви на Афоні не їсте м'яса, молока, масла, а тільки б'єте поклони й плачете на самоті? Так, ми показали їм виставу про Ісуса, який сходить на Голгофу. Щоб у ньому своє страдництво побачили і сказали: не на Голгофу хочемо йти, а боротися за волю. Ти ж, мніху Иване, не захотів піти на чолі їхнього важкого походу. Ти видумав для себе легший труд – молитву в теплій келії. Твої ж сини, залишені тобою, самі йдуть.

«Світ держиться лише на покутниках», – сказав ти.

Але ж не ти страдник, а той, хто розбудився для справжньої покути за народ. Ось він стоїть… Ти пішов на Афон шукати для нас світла духу, а не знаєш, що прийде воно не з грецької гори, не зі скиту Манявського, а з глибини народу, його мужності й розуму, з пекла нашого горя й розпуки. Дивися, хто несе його, хто стоїть нині на духовному троні! І зміряй, чий вищий: твій – на Афоні – чи трон цього шевця на львівській пласі?

Підручні кати схопили Дратву й кинули на поміст. Підвелася сокира в руках ката, зажмурився Рогатинець, та тільки на мить – розплющив очі й дивився, як опускається вона, як котиться помостом голова. Він уперше в житті позбувся страху перед кров'ю, уперше зрозумів, що тільки у кривавій борні ворожих сил може народитися воля.

І прошепотів:

– Спасибі, мніху Йване, що посіяв у нашому народі зерно непокори. Ти єдиний, хто міг сьогодні це зробити. Прости мені за докір…

А тоді мертву тишу на Ринку розбив, розтрощив спів:

Смертію смерть поправ!

Смертію смерть поправ…

Ціпаки заворушилися, забігали, штовхаючись між юрбою, заглядали людям у роти і не могли побачити тих, хто співає; голову й частини тіла страченого кати натикали на палі й показували народу, але це не мало вже жодного значення – ні пострах, ні погрози, ні викрики ціпаків не могли того співу зупинити.

Юрій обводив поглядом натовп, він думав про те, що спів цей породили і людське горе, і слова мніха Йвана, і братська праця, – багато чутно голосів, немов у партесному хорі, й від сьогодні цей хор буде множитися, мов ряска на воді, і могутнім стане з прийдешнім своїм провідцем.

Він дивився на людей і на одну коротку мить упіймав поглядом давно утрачене й рідне обиччя: з другого боку плахи, навпроти, стояла серед жінок Гізя й співала.

Зашастали ціпаки, й загубилося Гізине обличчя в людській круговерті…

Розділ десятий

Шабаш на Кальварії

Року 1611, 28 дня місяця іюля. Мовлять, же вчорайшої ночі на Кальварії шабашувала нечиста сила. Не знаю, бо не був там, але що таке трапляється в нашому місті, то правда, сам колись чув уночі гемонські крики і гриміт бляхи, а на другий день усі бачили погнуту крівлю на маковиці Домініканського костьолу, то хто, окрім чортів, міг тоє вчинити?

З манускрипту

Суперіор львівського єзуїтського дому і ректор колегії патер Лятерна мусив би хіба розірватися на кілька частин, щоб справитися з усім, що випало йому зробити сьогоднішнього дня.