Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Тоді я не розумію, чого хоче ваш народ, коли надає перевагу деспотизмові над демократизмом…

– Чого хоче! – підвівся з фотеля Рогатинець, його гнівний погляд обпік Альнпека. – Волі! Тисячам борців наших за волю стяли голови над Солоницею, Наливайка живцем у мідному бику спекли, а у Львові без меча нас погубляють, церкву, школи, ремесла відбирають, з потомства нас вигубляють! Були б ми німим бидлом і то волати мусили б: дайте нам паші!

– І як ви думаєте ту волю здобути? – спитав Шимонович.

– Не знаю, не знаю… – поник Рогатинець. – Нема Русі у Львові? Є!..

…Той гнівний погляд братського сеньйора ще раз обпік Альнпека – тепер у темній клітці Пивоварної вежі. Рогатинець не знав – як, а ось цей Дратва знає… Знає! Боже, він, Альнпек, опинився на одному боці з ребелізантами, які завтра піднімуться з ножами на уніатів, на католиків, на шляхту?

Дратва співчутливо приглядався до лікаря Гануша, якого видимо огортав божевільний страх, і в своїй душевній простоті, в своєму примиренні із смертю за праве діло захотів потішити доброго чоловіка, якого глибоко шанували львівські міщани.

– Заспокойтесь, пане лікарю, – сказав. – Смерть не страшна, коли знаєш, що за правду.

Тоді Гануш закричав. Він повернувся до дверей, загримотів кулаками об залізо, збиваючи руки до крові, і, знесилений, опускався на коліна, повторюючи одні і ті ж слова:

– Пустіть, я каюсь! Пустіть, я каюсь! Каюсь! Каюсь…

Двері відчинилися, та замість стражника, якого сподівався побачити Альнпек, у проймі з'явився сутулий чоловік. Вищиривши прогнилі зуби, він проказав:

– За каяття платити треба, вашмость. Бачу, я прийшов саме в пору, ти вже готовий продати душу…

– Душу?!

– Авжеж. З яким побожним старанням лікуватимеш зараз свого найтяжчого ворога, ти вже готов до цього, хи-хи!.. Ходім.

…Бургграфський суд у день літнього Йвана 1607 року, на якому головував новий бургомістр Вольф Шольц, тяжко обійшовся не тільки Дратві, а й Абрековій; їй заборонили продавати м'ясо, котре вона брала у глинянських загородників, то, щоб не вмерти з голоду, стара мусила зайнятися хіромантією.

Судили трьох злочинців. На лаві підсудних сидів лише один – Пилип Дратва. Янко й Микольцьо Бялоскурські, заочно засуджені на довічне ув'язнення, спокійно попивали вино у корчмі «Брага» на Краківському передмісті; Дратві суд виніс кару смерті через четвертування.

Була б ця екзекуція обійшлася зовсім мирно, як і попередні страти у Львові, коли б на другий день після бург-графського суду – біля дволикої статуї правосуддя стояв уже споруджений поміст, кат ходив довкола нього у червоному каптурі, – якби над вікном Абрекової не появився листок із закликом:

«Дратва не винен! Бялоскурських на плаху! Потій живий, Массарі убитий. Визволимо Дратву!»

Ті листки останнім часом магічно діяли на міську голоту: не встигли ще вивести Дратву з Пивоварної вежі, як натовп посунув кільцем до лобного місця, розтрощив поміст; кат стояв, тримаючи в опущеній руці сокиру, – сам чекав смерті; бургомістр звелів трубачам вийти на галерею ратуші й сурмити тривогу; на ринковий майдан ринули загони ціпаків. Вони не накидалися на юрбу, тільки відтісняли людей від лобного місця, і коли врешті був прокладений крізь натовп коридор, обтиканий, немов частоколом, озброєними ціпаками, коли сотні їх, готових при першому заворушенні рубати бардами голови, обступили довкруж Ринок, від Пивоварної вежі до статуї правосуддя вирушила смертна процесія.

Попереду йшов ксьондз у білому, за ним – інстигатор, за інстигатором – маленький Пилип Дратва, оточений шістьма стражниками. Обличчя його було спокійне, він поглядав то в один, то в другий бік, винувато посміхаючись, мовляв, задав я вам клопоту, панове; магістратські слуги наспіх збивали розтрощений поміст, і коли на нього ступив кат, хтось крикнув з натовпу:

– Бялоскурських на плаху!